РОЗ’ЯСНЕННЯ СПЕЦІАЛІСТІВ

Переглядiв: 32653

 

 

Спадкування земельних ділянок

 

05.10.16 р. Верховний Суд України своєю Постановою у справі  № 6-2329цс16 поставив крапку у спорах, щодо можливості спадкування права постійного користування земельною ділянкою, яке виникло на підставі державного акту.

За часи незалежності України існували різноманітні державні акти, які посвідчували право постійного користування земельною ділянкою, зокрема:

  • державний акт на право постійного користування земельною ділянкою;
  • державний акт на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою;
  • державним актом на право постійного володіння земельною ділянкою.

Читайте також: Порядок спадкування за законом, заповітом. Визнання права власності в порядку спадкування та судова практика  

Існувала чимала кількість спірних судових рішень, щодо можливості спадкування земельних ділянок, які належали померлим особам на підставі вищевказаних Державних актів. Зазвичай це були засновники фермерських господарств.

Проте Постановою від 05.10.2016 р. у справі  № 6-2329цс16 Верховний Суд України визначив, що  право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Таким чином, земельна ділянка, яка належала померлій особі на праві постійного користування на підставі  державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, державного акту на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою чи державного акту на право постійного володіння земельною ділянкою – спадкуванню не підлягає.

Нижче наведена Правова позиція викладена у Постанові ВСУ від 05.10.2016 р. у справі  № 6-2329цс16:

Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Разом з тим, статтею 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Відпвоідно до статті 19 Закону України «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Екстериторіальность погодження проектів землеустрою – як це буде?

Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 31 серпня 2016 № 580 «Деякі питання реалізації пілотного проекту із запровадження екстериторіальності погодження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки територіальними органами Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру», як це буде ми запитали в.о. начальника Відділу  Держгеокадастру у Богодухівському районі Торяник Наталію

Відповідь:

Пілотний проект почав працювати  1 жовтня 2016 року. Відтепер розробник проекту землеустрою буде подавати на узгодження документацію в один територіальний орган Держгеокадастру, а погоджувати проект буде зовсім інший , який буде обраний автоматично — програмою електронного документообігу .

Запитання: який результат ми очікуємо від запровадження проекту ?

Відповідь:

Визначення територіального органу Держгеокадастру, який здійснюватиме погодження проекту землеустрою, за рандомним принципом дозволить уникнути особистого контакту між розробником проекту та органом, який здійснює його погодження та закриває можливості отримання неправомірної вигоди посадовцями при затвердженні землевпорядної документації. Так,  якщо  документація подана в одному регіоні, то  її розгляд буде  здійснений в іншому регіоні України.

Запитання: хто буде перевіряти та погоджувати проекти ?

Відповідь:

Окрім потужного антикорупційного ефекту, реформа сприятиме і підвищенню рівня кваліфікації спеціалістів. Передбачено, що погодження проектів землеустрою здійснюватиметься виключно тими працівниками, які відповідатимуть критеріям, встановленим статтею 23 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», здали кваліфікаційний іспит у Держгеокадастрі та  визначені експертами державної експертизи.

Запитання:   А як  від слідкувати «шлях»  проекту?

Відповідь:

Кожен, хто подав документи, зможе перевірити стадію погодження свого проекту землеустрою за допомогою офіційного веб-сайту Держгеокадастру в онлайн-режимі за реєстраційними атрибутами, зазначеними на копії опису https://e.land.gov.ua/dashboard/.

 

 

 

ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛОЖЕНЬ ЗАКОНУ «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНІВ УКРАЇНИ ЩОДО УТОЧНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ НОТАРІУСІВ ТА ОСОБЛИВОСТЕЙ РЕЄСТРАЦІЇ ПОХІДНИХ РЕЧОВИХ ПРАВ НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

25 березня 2015 року набрав чинності Закон України від 05 березня 2015 року № 247-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо уточнення повноважень нотаріусів та особливостей реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення» (далі – Закон № 247-VIII).

Так, Законом № 247-VIII уповноважено нотаріусів здійснювати функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон)

Водночас нотаріусу надано можливість проводити державну реєстрацію

  • речових прав, похідних від права власності, на земельні ділянки сільськогосподарського призначення незалежно від нотаріального посвідчення договору, на підставі якого виникає таке право;
  •  права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року, одночасно з державною реєстрацією похідного від нього речового права на таку земельну ділянку.

Крім того, Закон доповнено статтею 4², яка визначає особливості державної реєстрації похідних речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, право власності на які виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року.

Частиною першою статті 4² Закону встановлено норму щодо одночасності державної реєстрації похідного речового права та права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яке виникло та оформлено в установленому порядку до 01 січня 2013 року (крім випадків, коли право власності на таку земельну ділянку вже зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), на підставі заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, поданої власником чи набувачем відповідного похідного права або уповноваженою ними особою, з урахуванням положень статті 16 Закону.

 Так, з метою державної реєстрації похідного від права власності речового права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, особа, визначена у частині першій статті 4² Закону, подає одну заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права).

При цьому державним реєстратором або нотаріусом за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) формуються 2 заяви: про державну реєстрацію права власності та про державну реєстрацію іншого речового права.

Звертаємо увагу, що у зв’язку з поданням однієї заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права) заявник сплачує лише за послуги з державної реєстрації іншого речового права.

Частиною другою статті 4² Закону передбачено проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у разі подання заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень набувачем похідного речового права на таку земельну ділянку (орендарем чи іншим користувачем) без подання заявником документа, на підставі якого виникло право власності, в порядку, встановленому пунктом 8¹ частини другої статті 9 Закону, за умови наявності інформації про зареєстровану земельну ділянку у Державному земельному кадастрі та до моменту автоматизованого перенесення до Державного реєстру прав записів (відомостей) про речові права та обтяження на земельні ділянки з Державного реєстру земель.

Тобто державний реєстратор або нотаріус відповідно до підпункту 8¹ частини другої статті 9 Закону, одержує від територіальних органів земельних ресурсів інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для проведення державної реєстрації права власності на відповідну земельну ділянку, шляхом направлення запиту до Державного земельного кадастру за допомогою програмного забезпечення Державного реєстру прав та використовує отриману інформацію для державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

У разі коли заявником разом з документами, необхідними для проведення державної реєстрації похідного речового права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, подається документ, що підтверджує виникнення права власності на відповідну земельну ділянку та/або витяг з Державного земельного кадастру, в якому міститься вся інформація, необхідна для проведення державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, державний реєстратор або нотаріус проводить державну реєстрацію права власності на підставі цих документів.

За результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) за відсутності підстав для відмови у такій реєстрації чи зупинення державної реєстрації державний реєстратор або нотаріус приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу.

Після цього приймається рішення щодо державної реєстрації іншого речового права відповідно до поданої заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо іншого речового права) на загальних засадах, передбачених Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (далі – Порядок)

За результатами проведення такої державної реєстрації прав на земельні ділянки формується витяг, передбачений абзацом третім пункту 48 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.

Під час проведення державної реєстрації права власності та похідного від нього речового права на земельну ділянку державний реєстратор або нотаріус згідно з пунктом 25 Порядку оформляє примірник витягу для кожної із заінтересованих осіб, за якими проведено державну реєстрацію прав.

Відповідно до пункту 27 Порядку один примірник витягу долучається до реєстраційної справи, відкритої на об’єкт нерухомого майна.

У разі якщо протягом передбаченого частиною п’ятою статті 15 Закону строку, у який має проводитись державна реєстрації права власності на земельну ділянку, державним реєстратором або нотаріусом не отримано відповідь на запит, сформований на підставі підпункту 8¹ частини другої

статті 9 Закону, державна реєстрація відповідного похідного права проводиться з урахуванням положень абзацу другого пункту 43 Порядку, тобто у спеціальному розділі Державного реєстру прав.

У вищезазначеному випадку за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) рішення приймається на загальних підставах, передбачених Законом та Порядком.

Звертаємо увагу на те, що положення статті 4² Закону не стосуються порядку державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на земельні ділянки, які сформовані із земель державної чи комунальної власності, з одночасною державною реєстрацією похідного від права власності речового права на таку земельну ділянку, оскільки особливості її проведення у цьому випадку врегульовані статтею 4¹ Закону.

Відповідно до статті 42 Земельного кодексу України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються у постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися у власність або надаватися у користування об’єднанню власників.

 Що до застосування судами норм земельного законодавства,

 апеляційним судом Дніпропетровської області узагальнено

судову практику розгляду судами Дніпропетровської області спорів, що виникають із земельних правовідносин за період 2013-2014 роки

01 грудня 2014. Повний текст можно переглянути на офіційному порталі  http://dpa.court.gov.ua/sud0490/141257/.

 

ВИТЯГ

 По категоріях розглянутих справ:

  I. Підстави та порядок набуття права на земельну ділянку. Особливості набуття права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, земель водного, лісового фонду, земель рекреаційного призначення, земель, вкритих рослинністю.

1.1. Підстави та порядок набуття права власності на земельну ділянку та права користування на земельну ділянку передбачені главами 14,15,18-21 Земельного Кодексу України, із врахуванням положень глави 18 Водного Кодексу України.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, а статтею 25 цього Кодексу передбачена приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Главою 29 ЗК України визначено порядок встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних одиниць, а також органи, які приймають рішення із цього питання.

Згідно із п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», питання регулювання земельних відносин вирішуються сільськими, селищними та міськими радами виключно на їх пленарних засіданнях.

Відповідно до пунктів «б», «в» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність та надання їх у користування громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.

Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Найчастіше у судовій практиці помилки із цього питання виникають у зв’язку із не встановленням під час розгляду справи меж населеного пункту, і як наслідок, неправильне визначення органу, який вправі розпоряджатися земельною ділянкою, при передачі її у власність або користування фізичним та юридичним особам.

  У разі встановлення факту відсутності (на час прийняття радою рішення про надання земельної ділянки) будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі населеного пункту, суди не завжди враховували приписи статей 116, 122, частини першої статті 155 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, щодо перевищення радою повноважень відносно розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту, та як наслідок — недійсність такого рішення ради, та виданого нею державного акту на землю.

  1. Особливості набуття права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, земель водного, лісового фонду, земель рекреаційного призначення, земель, вкритих рослинністю.

 Щодо особливостей набуття права на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, земель водного, лісового фонду, земель рекреаційного призначення, земель, вкритих рослинністю, то суди не завжди враховували цільове призначення цих земель та специфіку законодавчого регулювання порядку надання у власність та користування земель зазначених категорій.

Відповідно до вимог глави 5 ЗК України  землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетний характер. А пунктом 15 Перехідних положень Кодексу передбачено мораторій на відчуження земельних ділянок цієї категорії.

Суди розглядаючи спори щодо земель цієї категорії не завжди правильно визначали орган, якому належить право розпорядження цими землями при вирішення питання про їх передачу у власність чи у користування різних осіб. Також не враховувалися і законодавчі обмеження щодо осіб, які не можуть мати у власності чи користування зазначені земельні ділянки.

Частіше за все землі сільськогосподарського призначення були предметом спору при розгляді справ про оренду землі, а тому це питання буде розглянуто у розділі, пов’язаному із договорами оренди земельної ділянки.

При розгляді спорів щодо користування земельними ділянками із меліоративними системами не завжди враховувались положення ст.26 ЗК України, яка  регулює порядок використання таких земельних ділянок, а також і положення Закону України «Про меліорацію земель», яким визначено осіб, що мають права власності на інженерну інфраструктуру меліоративних систем, а також органи управління цими системами.

Внаслідок цього власник чи орган управління  не завжди залучався до участі у справі, що впливало на об’єм його прав та обов’язків  при вирішенні спору судом.

Главою 12 ЗК України, Водним Кодексом України  визначений статус земель водного фонду, а ч. 1 ст. 58,60 ЗК України, ст.ст. 3,4,88 ВК України передбачене встановлення та правове регулювання прибережних захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів, а також їх характеристики вздовж морів, річок та навколо водойм.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів з  урахуванням містобудівної документації.

На землі водного фонду України розповсюджується окремий порядок надання та використання.

 Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого  самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші  водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України)

Також питання користування землями водного фонду регулюється Порядком  визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженим постановою КМ України від 08.05.1996 року  № 486; Постановою КМ України від 13.05.1996 року  № 502, яким затверджений Порядок користування землями водного фонду; Наказом  Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05.11.2004 року  № 434, яким затверджено Порядок погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок.

Із врахуванням цих нормативних актів, а також Закону України «Про землеустрій», при наданні в користування  земельних ділянок  навколо водних об’єктів, необхідно у будь-якому разі враховувати технічну документацію із землеустрою, а також нормативні розміри прибережних захисних смуг, орієнтовні розміри і межі водоохоронних зон.

Апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та ухваливши нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, виходив із того, судом першої інстанції при ухваленні рішення не було враховано положення ст. 89 ВК України, оскільки визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку є порушенням вимог закону щодо режиму експлуатації об’єктів, які знаходяться у прибережній захисній смузі.

Суд касаційної інстанції погодився із рішенням суду апеляційної інстанції та зазначив, що за системним аналізом законодавства, чинного на час виникнення правовідносин, відповідно до положень ст. 88 ВК України, Порядок № 434, Постанови № 486 розмір та межі прибережних захисних смуг встановлювались за проектами землеустрою (термін та зміст згідно із   ст. ст. 50 54 Закону України «Про землеустрій»), а на землях населених пунктів відповідно до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови, а при наданні в користування  земельних ділянок  навколо зазначених та інших водних об’єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів,  збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст.  88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Постанови № 486 з урахуванням конкретної ситуації.

2. Зміна цільового призначення земельної ділянки: підстави, порядок, умови.

  Відповідно до положень статей 18, 20 ЗК України категорії земель України мають особливий правовий статус; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порядок встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок регулюється ст.20 ЗК України. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою, які у передбачених статтею 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» випадках, підлягають обов’язковій державній експертизі.

Також для окремих категорій земель (сільськогосподарського призначення, особливо цінних земель) необхідне обов’язкове погодження із відповідним органом, та визначена відповідними нормативними актами необхідність такої зміни.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Наказом  Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 року  № 548 затверджена Класифікація видів цільового призначення земель.

Характерними помилками судів першої та апеляційної інстанцій Дніпропетровської області є не врахування особливого статусу  земель водного фонду.

Статті 4, 88 ВК України, пункт «б» частини першої статті 58, ст.60 ЗК України  визначають  земельні ділянки, які належать до земель водного фонду. Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Згідно з пунктом «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень частини четвертої статті 59 ЗК України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок підлягають обов’язковій державній експертизі, зокрема проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення.

Враховуючи положення наведених норм законодавства, при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об’єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, з урахуванням конкретної ситуації.

 Проте суди при розгляді такої категорії справ часто робили помилкові висновки про те, що стаття 140 ЗК України містить вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку без урахування того, що зазначена норма закону встановлює вичерпний перелік таких підстав у разі, коли право власності набуто в установленому законом порядку. Разом із тим у разі визнання незаконним рішення, згідно з яким набуто право власності на спірну земельну ділянку, посилання на норми статті 140 ЗК України не є правильним.

   3. Набуття права на земельну ділянку на підставі цивільно-правових угод.

 Права на земельну ділянку набуваються на підставі цивільно-правових угод, які не суперечать нормам цивільного та земельного законодавства, із врахуванням обмежень щодо суб’єктного складу покупців, а також щодо цільового призначення земельних ділянок.

 У зв’язку із чим купівля-продаж, рента, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до статті 210 ЗК України повинні визнаватися недійсними — із наслідками, передбаченими відповідними нормами ЦК України.

 Крім цього, дії відповідачів суперечать встановленому п. 15 Перехідних положень ЗК України мораторію на відчуження земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що є самостійною підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

 Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є  недодержання  в  момент вчинення  правочину  стороною  (сторонами) вимог,  які встановлені частинами першою — третьою,  п’ятою та  шостою  статті  203  цього Кодексу.

 Суди, посилаючись на ст. ст. 203, 215 ЦК України та визнаючи недійсним договір міни, виходили з того, що позивачка як власник земельної ділянки має право на звернення до суду з вказаними позовними вимогами.

 Проте, відповідно до п. 5 ч. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 (далі — Постанова) відповідно до статей  215  та  216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

 Як роз’яснено у п. 10 Постанови не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

 У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених частиною першою статті   388 ЦК України.

 4. Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність).

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 344 ЦК України набуття права на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Відповідно до ст.119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, тобто відповідно до ст.ст. 118,123 ЗК, Закону України «Про оренду землі».

Зміст цих правових норм свідчить про те, що ст. 119 ЗК не передбачає переваг для осіб, зазначених у ч. 1 цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не приводить до виникнення права власності на землю чи право користування. Зазначена норма надає цим особам лише право звернення до відповідного органу із клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов’язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.

Як правило, суди обґрунтовано відмовляють у задоволенні позовів про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю (давністю користування).

Але усупереч положенням ст. ст. 118, 122 ЗК України окремими судами безпідставно визнавалось право власності на земельні ділянки і в інших випадках, в тому числі при переході права власності на житловий будинок.

 5. Перехід права на земельну ділянку: підстави та порядок (зокрема ст.120 ЗК України; ст.ст.377, 1225 ЦК України).

  До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю, споруду, право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК і ч. 1 ст. 120 ЗК переходить, якщо вона була у власності відчужувача, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника.

Але суди не у всіх випадках враховували ту обставину, що після прийняття Земельного Кодексу редакція статті 120 змінювалася у 2007 та 2009 роках, що приводило до помилкових висновків суду у справах, де перехід права власності на будинок відбувався до 2009 року.

Відповідно до ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.

Складність вирішення цієї категорії спорів пов’язана із тими випадками, коли  спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі ст. 125 ЗК, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а відповідними органами відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації.

Згідно роз’яснення  Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 16.05.2013,  № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування — права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім’я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

Але складність полягає у практичній реалізації такого права, оскільки відповідні органи навіть у випадках наявності рішення суду відмовляють спадкоємцям у здійсненні такого права та отриманні державного акта на ім’я спадкодавця.

За таких обставин потребує визначеності і зміст резолютивної частини рішення суду, яким буде визнано за спадкоємцем право на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім’я спадкоємця.

6. Договір оренди земельної ділянки (визнання його недійсним, розірвання, поняття неукладеного договору). Особливості договору оренди земель державної та комунальної власності. Припинення та поновлення договору оренди земельної ділянки (переважне право).

  Найпоширенішим видом земельних спорів, є спори, які виникають із договорів оренди земельної ділянки.

В першу чергу неоднаковою є практика розгляду судами позовів про спонукання до укладення договорів.

Суди, які задовольняли такі позови, виходили з того, що Закон України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV «Про оренду землі» містить прямий припис про обов’язок укладення, передбачених ними договорів.

Але цивільне законодавство передбачає загальний принцип свободи договору (п. 3 ст. 3 ЦК України) і не встановлює такого способу захисту цивільного права чи інтересу як зобов’язання примусового укладення договору.

В окремих випадках суди, відповідно до ст. 33 Закону України «Про оренду землі» вважали укладеною додаткову угоду до договору оренди землі про поновлення цього договору у разі не підписання її орендодавцем, якщо орендар не пізніше ніж за місяць до закінчення строку договору направив орендодавцю лист-повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди і після спливу строку договору продовжує користуватися земельною ділянкою, а орендодавець протягом місяця після спливу строку договору не висловив заперечень проти додаткової угоди і пропозицій про зміну договору.

За цих умов згідно із ч. 6 ст. 33 Закону договір оренди вважається продовженим на той самий строк і на тих саме умовах, які передбачалась договором, з мовчазної згоди орендодавця.

Інформація про наявність додаткової угоди необхідна для її державної реєстрації, що здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 9 вересня 2009 року N 1021, і з часу проведення якої настає момент поновлення договору і виникнення права оренди, згідно ст. 640 ЦК України, ст. 125 ЗК України.

У зв’язку із чим виникає потреба у визначеності способу реалізації орендарем свого права за додатковою угодою до договору оренди, оскільки орган реєстрації переважно відмовляє у реєстрації додаткової угоди у зв’язку  із відсутністю згоди та підпису орендодавця у додатковій угоді.

Для захисту прав осіб у зобов’язаннях закон не закріплює права суб’єктів такого зобов’язання вимагати укладення договору в судовому порядку. Зобов’язання укласти договір у судовому порядку не відповідає способам захисту прав, передбачених ст. 16 ЦК.

Відповідно до ст. 31 Закону України «Про оренду землі» (далі — Закон) договір оренди землі припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно зі ст. 33 Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це  орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути

змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність   вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця  щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору

оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності. Відповідно до положень ч. 6 ст. 33 Закону заперечення у поновлені договору повинно бути висловлено протягом місяця після закінчення строку дії договору, а не до його закінчення, а також у формі листа-повідомлення на адресу орендаря.

Пунктом 2.5 договору оренди землі від 09 лютого 2007 року передбачено, що по закінченню терміну договору орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельної ділянки на новий термін.

Відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 4 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), істотними умовами договору оренди землі є об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки; невід`ємною частиною договору оренди є акт визначення меж земельної ;ділянки в натурі (на місцевості).

Нормами Земельного Кодексу України, Закону України «Про оренду землі» не передбачена можливість використання земельних ділянок на правах оренди без згоди сторін, та без укладення відповідного договору і його реєстрації. А тому, односторонні  дії осіб, здійснені без згоди іншої особи, не свідчать про наявність такого договору між сторонами. Отримане однією із сторін майно, внаслідок таких дій, підлягає поверненню іншій стороні.

 7. Припинення права на земельну ділянку: підстави та порядок.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди не завжди враховували, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 — 149 ЗК України, оскільки визначений цими нормами перелік підстав є вичерпним.

У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними.

Також не рідко поза увагою судів залишалось Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 р. N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), оскільки відповідно до пункту 5 мотивувальної частини цього рішення, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Судами не завжди враховувались роз’яснення та правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах. Так у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї, а тому не набуте право власності не може бути припинено відповідно до статті 140 ЗК України 2001 року.

Передбачені статтями 140 — 149 ЗК України 2001 року та статтею 152 ЗК України 2001 року, статтями 215, 216, 387, 388 ЦК України способи захисту прав є різними за своєю суттю й характером, а тому їх обов’язкове одночасне застосування законом не передбачено.

Право користування земельною ділянкою також не може бути «подвійним», тобто набуватися однією особою без припинення цього права іншої особи. Неприпустимим є, наприклад, надання земельної ділянки у наступне землекористування, без припинення попереднього користування нею.

Однією із поширених підстав припинення права власності на земельну ділянку є відповідно до п. «в» ст. 140 ЗК України відчуження земельної ділянки за рішенням власника.

 8.Застосування процесуальних норм при вирішенні земельних спорів (юрисдикція, підсудність, склад сторін, доказування тощо).

Питання розмежування юрисдикції цивільних та адміністративних судів залишається найбільш проблемним питанням щодо розгляду земельних спорів із врахуванням того, що земельне право за своєю природою є комплексною галуззю права, оскільки характерним є застосування як адміністративно-правового, так і цивільно-правового методів регулювання суспільних відносин.

Для прикладу, главою 19 Земельного кодексу України передбачений порядок  надання земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, який здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Наявність адміністративно-правових методів у регулюванні виникнення прав на земельну ділянку обумовлює труднощі у судовій практиці у визначенні виду судочинства для вирішення спорів, що виникають з таких відносин.

Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, судова практика з питання підвідомчості спорів про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування або державних адміністрацій, на підставі яких земельні ділянки передавались у користування, оренду або у власність є неоднаковою.

Особи, які зверталися до суду, поєднували позовні вимоги про визнання недійсним рішень органу місцевого самоврядування або місцевої державної адміністрації, а також виданих ними державних актів, із позовними вимогами щодо захисту права на землю, що ускладнювало визначення підвідомчості таких спорів.

Але враховуючи встановлену частинами 2 та 3 статті 21 КАС України заборону щодо об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом, зазначений спір не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Аналіз судової практики свідчить про відсутність єдиного підходу у визначенні юрисдикції при вирішенні земельних спорів про спонукання вчинити певні дії.

Віднесення до адміністративного судочинства правовідносин, пов’язаних з набуттям права на землю, має наслідком порушення засад цивільного і земельного законодавства.

Підсудність.

При визначенні підсудності справ у спорах, які виникають із земельних правовідносин суди в переважній більшості правильно застосовували вимоги процесуального законодавства, а саме приписи ст.114 ЦПК України, щодо виключної підсудності справ.

Також враховували і специфіку окремих видів спорів, посилаючись на роз’яснення п.2 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року, п.п.40-43 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 01.03.2013 року, листи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року, 07.02.2014 року (справи про спадкування, оскарження нотаріальних дій).

Тому не виникало значних труднощів у питанні визначення підсудності справ.

 

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

27.01.2015  № 01-06/114/15

Господарські суди України

 Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України

від 15.03.2011 № 01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України,

прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів»

 

На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів» доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом XІІ-2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:

Витяг

13) у сфері земельних правовідносин:

  - якщо земельна ділянка належить до земель державної власності згідно з приписами пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України та статті 84 названого Кодексу (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних відносин), то у органу місцевого самоврядування відсутні повноваження щодо розпорядження цією земельною ділянкою (постанова від 14.10.2014 № 911/3427/13);

- фермерське господарство після державної реєстрації має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок) як юридична особа, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства, тобто після проведення земельних торгів (постанова від 04.11.2014 № 922/4817/13);

- реалізація переважного права на поновлення договору оренди земельної ділянки комунальної власності в разі відсутності заперечень з боку сторін можлива лише за наявності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування (постанова від 11.11.2014 № 912/1552/13);

- підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки комунальної власності є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, встановленим умовами договору (під будівництво), а не той факт, що будівельні роботи не було розпочато (постанова від 11.11.2014 № 911/2845/13).

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0114600-15

Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель за 2014 рік 

Держземагентство розрахувало величину коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки земель за 2014 рік.

Земельне відомство інформує, що станом на 1 січня 2015 нормативну грошову оцінку земель за 2014 рік необхідно індексувати на коефіцієнт індексації, що дорівнює 1,249. Коефіцієнт розраховано виходячи з індексу споживчих цін за 2014 рік – 124,9% (відповідно до пункту 289.2 статті 289 Податкового кодексу України з врахуванням змін, внесених до пункту 289.2 Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи»  від 28 грудня 2014 року № 71-VІІІ).

Держземагентство також повідомляє, що коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель. Коефіцієнти індексації нормативної грошової оцінки земель становлять: 1996 рік – 1,703, 1997 рік – 1,059, 1998 рік – 1,006, 1999 рік – 1,127, 2000 рік – 1,182, 2001 рік – 1,02, 2005 рік – 1,035, 2007 рік – 1,028, 2008 рік – 1,152,2009 рік – 1,059, 2010 рік – 1,0, 2011 рік – 1,0, 2012 рік – 1,0, 2013 рік – 1,0, 2014 рік – 1,249. Кумулятивне значення коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель з 1995 року станом на 1 січня 2015 року становить 3,997 (нормативна грошова оцінка земель за 2002, 2003, 2004 та 2006 роки не індексувалася).

                                                  ДЕРЖАВНЕ АГЕНТСТВО ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 03.04.2013 р                                                                                             N 5602/17/7-13

Головному управлінню Держземагентства у Херсонській області

Державним агентством земельних ресурсів України розглянуто ваш лист від 06.02.2013 N 10/1-12/668 та по суті порушених питань повідомляється наступне.

Зміст, види права сервітуту, порядок встановлення, його дія та припинення визначені (встановлені) правовими нормами цивільного та земельного законодавства.

Відповідно до Цивільного та Земельного кодексів України (далі — Кодексу) право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Згідно із статтею 16 Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об’єктів» (далі — Закону) підприємства, які будують чи експлуатують об’єкти енергетики та передачі електричної енергії, мають право використовувати земельні ділянки за договором про встановлення земельного сервітуту з власником чи користувачем земельної ділянки для розміщення об’єктів, зазначених у частині четвертій цієї статті, на праві постійних або строкових земельних сервітутів.

Постійні земельні сервітути можуть встановлюватися для розміщення споруд опорних конструкцій повітряних ліній електропередачі, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів, пристроїв і споруд.

Строкові земельні сервітути можуть встановлюватися на період будівництва чи проведення планових ремонтних робіт об’єктів передачі електричної енергії.

Земельні сервітути щодо права будівництва та обслуговування об’єктів передачі електричної енергії встановлюються на підставі договору про встановлення земельного сервітуту між експлуатуючим підприємством та власниками чи постійними користувачами земельних ділянок, укладеному в порядку, встановленому Цивільним кодексом України.

У відповідності до статті 14 зазначеного Закону об’єкти передачі електричної енергії можуть розміщуватися на земельних ділянках усіх категорій земель без зміни їх цільового призначення.

Згідно із статтею 126 Кодексу право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Статтею 79 1 Кодексу встановлено, що державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

При цьому відповідно до частини шостої статті 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр» відомості про межі частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту.

Також слід зазначити, що пунктом 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 6 вересня 2012 року N 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» встановлено, що з дня набрання чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. Пунктами 3 та 4 визначено землі, які з дня набрання чинності цим Законом вважаються державними чи комунальними.

Статтею 122 Земельного кодексу України визначено повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування.

Перший заступник Голови

А. М. Кадомський

 

 

 

 

 

 

Розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність

Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади за умов, визначених Цивільним кодексом України, подається до суду за місцезнаходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади.

Зміст заяви

У заяві про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади повинно бути зазначено:

- яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади;

- основні характеристики нерухомої речі;

- посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно;

- друковані засоби масової інформації, в яких було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

Відмова суду в прийнятті заяви якщо:

-    вона не взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно;

-    заяву подано до закінчення одного року з дня прийняття її на облік.

Розгляд справи

Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядається судом за участі заявника з обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

Рішення суду

Суд, встановивши, що нерухома річ є безхазяйною та взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також що сплив один рік з дня взяття на облік нерухомої речі, ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади. 

 

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

 

Нотаріус — спеціальний суб’єкт Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень

 З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон), які полягають у тому, що державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб’єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

 Метою прийнятих змін є спрощення процедури державної реєстрації речових прав, набутих за правочинами та виданими нотаріусами свідоцтвами про право на спадщину, запобігання порушення прав фізичних та юридичних осіб у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, гарантування належної та своєчасної реалізації цих прав, підвищення ефективності функціонування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

 Забезпечення нотаріусом державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за нотаріально посвідченим правочином, виданим свідоцтвом здійснюється шляхом реєстрації нотаріусом в єдиних та державних реєстрах відомостей про посвідчений ним правочин чи видане свідоцтво і подання заяви та всіх документів, необхідних для державної реєстрації речових прав та їх обтяжень.

 Надаючи право державної реєстрації за нотаріально посвідченими правочинами та виданими свідоцтвами про право на спадщину, предметом яких є нерухоме майно нотаріусу, законодавець потурбувався про те, щоб ця послуга була прозорішою та гарантованою з юридичної точки зору.

 Нотаріус може перевірити правильність оформлення документів на стадії посвідчення правочину чи видачі свідоцтва, попередити порушення прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, забезпечити вірогідність внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно без помилок, тому що, посвідчуючи правочин чи видаючи свідоцтво, він дуже ретельно перевіряє всі реквізити документів і водночас вносить відповідні записи до Єдиних та Державних реєстрів тощо.

 Крім того, державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії проводиться одночасно з її вчиненням відповідно до статті 15 Закону. Тобто нотаріальне посвідчення та реєстрація речового права здійснюються в один день, що дозволяє забезпечити належний рівень захисту гарантованих Конституцією України речових прав фізичних та юридичних осіб на нерухоме майно. Таким чином мінімізується кількість інстанцій, отримання інформації від яких необхідно для вчинення нотаріальних дій, та впроваджується принцип «єдиного вікна», коли нотаріус сам здійснює роботу з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно шляхом отримання необхідних відомостей для вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном та одночасним здійсненням процедури державної реєстрації речового права, що виникло внаслідок посвідчення правочинів чи видачею свідоцтва про право на спадщину, предметом яких є нерухоме майно.

  Законодавець наділив нотаріуса окремими повноваженнями державного реєстратора прав на нерухоме майно, які виникають у результаті нотаріальних дій, а саме: нотаріус здійснює державну реєстрацію прав власності, реєстрація яких була проведена раніше, тобто до 1 січня 2013 року, а також здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно в результаті нотаріальної дії з такими об’єктами. Також нотаріусу безпосередньо при вчиненні нотаріальної дії надана можливість отримати витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

 При реалізації вказаних функцій нотаріус як державний реєстратор:

 - встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;

 - приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав;

 - відкриває та закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи;

 - присвоює реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації;

 - надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє в її наданні;

 - у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень;

 - під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 1 січня 2013 року, може запитувати необхідну інформацію та документи від уповноважених органів;

 - здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

 Разом з цим нотаріус, як спеціальний суб’єкт, не здійснює функцій щодо ведення реєстраційних справ про об’єкти нерухомого майна та не видає свідоцтв про право власності на нерухоме майно.

 Частиною третьою статті 9 Закону встановлені аналогічні обмеження, які закріплені в Законі України «Про нотаріат», щодо обмежень у прийнятті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на своє ім’я і від свого імені, на ім’я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, його (її) та своїх родичів.

 Алгоритм дій нотаріуса для забезпечення належного одночасного посвідчення правочину і реєстрації речового права складається з наступних етапів:

 - прийняття документів для проведення реєстрації;

 - прийняття документів для вчинення нотаріальної дії;

 - встановлення факту можливості вчинення нотаріальної дії;

 - встановлення факту можливості проведення реєстрації;

 - реєстрація заяви для проведення державної реєстрації;

 - вчинення нотаріальної дії;

- здійснення реєстрації речового права за новим власником у Державному реєстрі прав.

  Система нотаріату в Україні — це публічно-правовий інститут, уповноважений державою на здійснення важливої публічної функції. Він на належному рівні протягом багатьох років виконує покладені на нього обов’язки. На сьогодні нотаріуси вдало виконують нові повноваження, здатні самостійно вирішувати часто непрості практичні запитання.

 Проте врегулювати деякі нагальні проблеми неможливо без нормативного вирішення. Законодавчого врегулювання потребують питання збільшення строку передачі документів для формування реєстраційних справ до органів Укрдержреєстру нотаріусами; державна реєстрація відступлення прав за договорами факторингу та договорами застави нерухомого майна (іпотеки), право власності на яке не зареєстроване в Державному реєстрі прав; проведення певних реєстраційних дій перед вчиненням нотаріальної дії, зокрема, питання здійснення державної реєстрації за дублікатами, тощо.

 З метою подальшого спрощення процесу державної реєстрації та надання йому ознак сучасності та цивілізованості було внесено зміни до відповідних наказів Міністерства юстиції, зокрема, передбачено заповнення заяв у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, надання можливості нотаріусу отримувати інформацію з відповідних Реєстрів до здійснення ним державної реєстрації прав перед вчиненням нотаріальної дії з нерухомим майном.

 Процес надання реєстраційних послуг населенню нотаріусом постійно знаходиться на контролі в Міністерстві юстиції України і надалі планується суттєво його вдосконалити.

Начальник відділу організаційного забезпечення та контролю у сфері нотаріату

Департаменту нотаріату та банкрутства                                                                                               О.М. Захандревич

{Текст взято з сайту Мін’юсту України http://www.minjust.gov.ua}

ФОНД ДЕРЖАВНОГО МАЙНА УКРАЇНИ

ЛИСТ

06.03.2014                                                                                                                                    № 10-36-2493

Щодо оцінки об’єктів для цілей оподаткування

під час спадкування та дарування

У зв’язку з численними запитами суб’єктів оціночної діяльності, нотаріусів, фізичних осіб щодо оцінки об’єктів спадщини, дарування з метою оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у спадщину чи дарунок коштів, майна, майнових чи немайнових прав, Фонд державного майна України на підставі повноважень, наданих йому пунктом 5 частини першої статті 5 Закону України «Про Фонд державного майна України», статтею 24 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», надає такі роз’яснення.

Відповідно до пункту 174.3 статті 174 Податкового кодексу України визначення доходу платника податку — фізичної особи, що підлягає оподаткуванню внаслідок прийняття ним у спадщину чи дарунок коштів, майна, майнових чи немайнових прав, ґрунтується на вартості успадкованого такою особою майна. При цьому вид вартості у зазначеній статті не визначено.

Згідно з абзацом п’ятим статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», якщо законами або нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України не зазначено вид вартості, який повинен бути визначений в результаті оцінки, визначається ринкова вартість.

З огляду на зазначене, під час нотаріального оформлення об’єктів спадщини, крім земельних ділянок, легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, оцінка такого майна, майнових прав проводиться із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості. Відповідно до статті 5 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначення ринкової вартості майна, майнових прав здійснюють суб’єкти оціночної діяльності — суб’єкти господарювання: фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, у складі яких працює хоча б один оцінювач, зареєстровані в уставленому порядку в Державному реєстрі оцінювачів і суб’єктів оціночної діяльності, що засвідчується чинним сертифікатом суб’єкта оціночної діяльності за спеціалізаціями: 1.1 — 1.7 в межах напряму 1 «Оцінка об’єктів у матеріальній формі»; за спеціалізаціями 2.1 — 2.2 в межах напряму 2 «Оцінка цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об’єкти інтелектуальної власності», в залежності від виду об’єкта спадщини. Така оцінка майна проводиться на підставі договору про проведення оцінки майна, укладеного між замовником оцінки та суб’єктом оціночної діяльності, і оформлюється звітом про оцінку об’єкта спадщини.

Згідно з статтею 13 Закону України «Про оцінку земель» з метою визначення розміру державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок як самостійного об’єкта цивільних правовідносин, згідно із законом проводиться нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Таким чином, для цілей оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у спадщину земельної ділянки як самостійного об’єкта цивільних правовідносин, використовується результат нормативної грошової оцінки такої земельної ділянки, який відповідно до статті 20 Закону України «Про оцінку земель», оформлюється витягом з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Відповідно до пункту 174.7 статті 174 Податкового кодексу України вартість легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, отриманих у спадщину чи дарунок, які підлягають оподаткуванню згідно з зазначеною статтею, визначається у порядку, встановленому абзацом третім пункту 173.1 статті 173 Податкового кодексу України. Згідно із зазначеним абзацом Податкового кодексу України дохід від продажу (обміну) легкового автомобіля, мотоцикла, мопеда визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче середньоринкової вартості відповідного транспортного засобу або не нижче його оціночної вартості, визначеної згідно із законом (за вибором платника податку). Таким чином, під час нотаріального оформлення об’єктів спадщини, дарування, що належать до легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, оцінка таких об’єктів (у разі її проведення) проводиться із застосуванням бази, що відповідає оціночній вартості.

Згідно з пунктом 3 Порядку проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2013 року № 231, визначення оціночної вартості здійснюється суб’єктом оціночної діяльності, інформація про якого включена до Державного реєстру оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності:

за спеціалізацією 1.8 «Оцінка для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства у межах напряму 1 «Оцінка об’єктів у матеріальній формі» та/або спеціалізацією 2.3 «Оцінка для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства» у межах напряму 2 «Оцінка цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об’єкти інтелектуальної власності», у складі якого працює не менш як один оцінювач за спеціалізацією 1.8 та/або 2.3;

за напрямом 3 «Оцінка для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства» (далі — напрям 3), у складі якого працює не менш як один оцінювач за напрямом 3. Оцінювачами за напрямом 3 є оцінювачі за таким напрямом, а також оцінювачі за спеціалізацією 1.8 та/або 2.3.

Відповідно до пункту 174.6 статті 174 Податкового кодексу України кошти, майно, майнові чи немайнові права, вартість робіт, послуг, подаровані платнику податку, оподатковуються згідно з правилами, встановленими для оподаткування спадщини. Таким чином, під час нотаріального оформлення об’єкта дарування, крім об’єктів, що належать до земельних ділянок як самостійних об’єктів цивільних правовідносин, легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів, його оцінка проводиться із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості. У разі проведення оцінки легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів для цілей оформлення об’єкта дарування визначається оціночна вартість. Для цілей оподаткування доходу, отриманого платником податку в результаті прийняття ним у дарунок земельної ділянки як самостійного об’єкта цивільних правовідносин, використовується результат нормативної грошової оцінки такої земельної ділянки.

Заступник Голови Фонду                         І. Хотей

 

 

Оренда водних об’єктів

З 01.07.2013 набрав чинності Закон України «Про аквакультуру», відповідно до прикінцевих положень якого статтю 51 Водного кодексу України, викладено у новій редакції. Зазначений закон та зміни до статті 51 Водного кодексу України змінюють існуючий підхід до процедури надання водних об’єктів в користування на умовах оренди.

Водосховища (крім водосховищ комплексного призначення), ставки, озера та замкнені природні водойми надаються в користування на умовах оренди відповідно та у порядку, передбаченому статтею 51 Водного кодексу України, для рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, лікувальних, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Водні об’єкти надаються у користування на земельних торгах  у комплексі із земельною ділянкою (статті 135 – 139 Земельного кодексу України, стаття 51 Водного кодексу України), органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно з повноваженнями, визначеними Земельним кодексом України, відповідно до договору оренди, погодженого з територіальними органами Державного агентства водних ресурсів України.

Відповідно до статті 122 Земельного кодексу України повноваження щодо надання земельних ділянок під водними об’єктами у користування на умовах оренди у межах населених пунктів належать сільським, селищним та міським радам, а за межами населених пунктівобласним  державним  адміністраціям.

Передача орендарем права на оренду водного об’єкта (його частини) іншим суб’єктам господарювання забороняється.

Орендарі, яким водний об’єкт надано в користування на умовах оренди, можуть дозволити іншим водокористувачам здійснювати спеціальне водокористування в порядку, встановленому Водним Кодексом.

Типовий договір оренди водних об’єктів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.05.2013 № 420.

У договорі оренди водного об’єкта визначаються зобов’язання щодо здійснення заходів з охорони та поліпшення екологічного стану водного об’єкта, експлуатації водосховищ та ставків відповідно до встановлених для них територіальними органами Державного агентства водних ресурсів України, режимів роботи, а також необхідність оформлення права користування гідротехнічними спорудами. Крім того, типовим договором оренди передбачено відповідальність орендаря за шкоду, що може бути нанесена третім особам, внаслідок неналежного виконання умов договору.

Надання водних об’єктів у користування на умовах оренди здійснюється за наявності паспорта водного об’єкта. Порядок розроблення паспорта водного об’єкта затверджено наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 18.03.2013 № 99 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18.05.2013 за № 775/23307.

Виготовлення паспорту водного об’єкту — орендар звертається до обласного управління водних ресурсів. Виготовлений паспорт погоджується з Державним агентством водних ресурсів України у строк, що не перевищує 15 робочих днів з дня його надходження.

Замовником робіт із розроблення паспорта водного об’єкта є його орендодавець.

Паспорт водного об’єкта погоджується з Державним агентством водних ресурсів України у строк, що не перевищує 15 робочих днів з дня його надходження.

Після закінчення строку оренди орендар повертає свій примірник паспорта водного об’єкта орендодавцю.

Якщо інше не передбачено договором оренди водного об’єкта, паспорт водного об’єкта підлягає перегляду кожні 5 років, а також у разі змін технічних параметрів водного об’єкта і гідротехнічних споруд, зміни гідрологічного режиму річки (водотоку) та відповідному коригуванню.

Коригування паспорта водного об’єкта здійснюється відповідно до Порядку його розроблення

Методику визначення розміру плати за надані в оренду водні об’єкти затверджено наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 28.05.2013 № 236 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 за № 986/23518. Ця Методика є обов’язковою для застосування органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування при укладанні ними договорів оренди водних об’єктів (водосховищ (крім водосховищ комплексного призначення), ставків, озер та замкнених природніх водойм).

Сплата орендної плати за водний об’єкт не звільняє від сплати орендної плати за земельну ділянку під цим об’єктом.

Відповідно до статті 51 Водного кодексу України водні об’єкти надаються в користування на умовах оренди без обмеження права загального водокористування, крім випадків, визначених законом.

У статті 47 Водного кодексу України передбачені можливість та порядок обмеження права загального водокористування. На водних об’єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об’єкт в оренду, що може бути врегульовано у договорі оренди або у додатковій угоді між ними.

Водокористувач (орендар), який узяв водний об’єкт у користування на умовах оренди, зобов’язаний доводити до відома населення умови водокористування, а також про заборону загального водокористування на водному об’єкті, наданому в оренду.

Орендарі водного об’єкта зобов’язані передбачити місця для безоплатного забезпечення права громадян на загальне водокористування (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство тощо).

Якщо водокористувачем (орендарем) не встановлено таких умов, загальне водокористування визнається дозволеним без обмежень, а заборона загального водокористування водними об’єктами, наданими в користування на умовах оренди є підставою для розірвання договору оренди.

Не підлягають передачі у користування на умовах оренди для рибогосподарських потреб водні об’єкти, що: - використовуються для питних потреб; - розташовані в межах територій та об’єктів, що перебувають під охороною відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Орендар набуває права користування водним об’єктом після державної реєстрації погодженого договору оренди водного об’єкта, який підписується сторонами після проведення торгів.

Щодо діючих договорів укладених до 01.07.2013, то відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов’язання.

Разом з цим, відповідно до статті 770 Цивільного кодексу України у разі зміни власника речі, переданої у найм (оренду), до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця (орендодавця), якщо інше не передбачено договором.

Невід’ємними частинами договору оренди водного об’єкту (його частини) є:

  • план або схема об’єкта оренди;
  • кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) та інших прав третіх осіб у її використанні та встановлених земельних сервітутів;
  • акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);
  • акт приймання-передачі об’єкта оренди;
  • проект відведення земельної ділянки;
  • паспорт водного об’єкта, а в разі надання в оренду рибогосподарської технологічної водойми — паспорт та/або технічний проект рибогосподарської технологічної водойми.

Також у  договорі  оренди водного об’єкта зазначаються вимоги щодо експлуатації водного об’єкту та дотримання режимів його роботи.

 Порядок поновлення договору оренди водного об`єкта

По закінченню строку, на який було укладено договір оренди водного об’єкта, орендар,
який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед
іншими особами на укладення договору оренди
водного об’єкта на новий строк 

Орендар зобов'язаний:

-    повідомити про це орендодавця листом-повідомленням про поновлення договору оренди водного об’єкта до спливу строку договору оренди водного об’єкта (у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди водного об’єкта);

-    до листа – повідомлення додати проект додаткової угоди.

Орендодавець 

-    у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди;

-    перевіряє його на відповідність вимогам закону;

-    узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору;

-    за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди водного об’єкта;

-    укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди водного об’єкта .

За наявності заперечень  орендодавця щодо поновлення  договору оренди водного об’єкта орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

При поновленні договору оренди водного об’єкта його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди водного об’єкта припиняється.

 ПЕРЕВІРЯЄТЬСЯ: дотримання орендарем вимог земельного законодавства України та виконання істотних умов договору:

- дотримання строку дії договору оренди;

- наявність нормативної грошової оцінки земельної ділянки водного об’єкта;

- повнота та вчасність сплати орендної плати;

- використання водного об’єкта за цільовим призначенням;

- збереження стану об’єкта оренди;

- інших істотних умов договору.

 

 
Розрахунок розміру орендної плати за водні об’єкти (проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування при укладанні ними договорів оренди водних об’єктів)

 

Витяг про нормативну грошову оцінку земельної ділянки
Видає теритріальний орган Держземагентства у районі (за місцемзнаходження земельної ділянки) у разі наявності нормативної грошової оцінки земельної ділянки під водним об`єктом.
У разі коли ВІДСУТНЯ нормативна грошова оцінка земельної ділянки під водним об’єктом  необхідно:
1.    Замовити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельної ділянки під вобним об`єктом. 
РОЗРОБНИКИ документації - юридичні та фізичні особи, які є виконанавцями робіт із землеустрою (список у територіальному відділі Держземагентства), максимальний строк складання документації із землеустрою не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору.
Здйснити державну землевпорядну ексертизу технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки під водним об`єктом. 
ПРОВОДИТЬ державну експертизу: Головне управління Держземагентства у Харківській області (м. Харків, вул. Короленка,16), 

2.    Затвердити технічну документацію з нормативної грошової оцінки земельної ділянки під водним об`єктом  районою радою.

3.    Отримати витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки, який видається теритріальним Відділом  Держземагентства у районі  – безкоштовно.

 Витяг із Державного земельного кадаструВидає теритріальний відділ Держземагентства у районі (за місцемзнаходження земельної ділянки) у разі наявності інформації про земельну ділянку у національній кадастровій системі (НКС). У разі коли ВІДСУТНІЙ кадастровий номер земельної ділянки необхідно:1. Замовити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки під водним об`єктом. РОЗРОБНИКИ технічної документації із землеустрою — юридичні та фізичні особи, які є виконанавцями робіт із землеустрою 2. Проведення державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі — до 14 робочих днів. Для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстраторові, який здійснює таку реєстрацію, подаються:

1) заява про державну реєстрацію;

2) погоджену відповідно до законодавства документацію із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки;

3) електронний документ (формат ХМЛ);

4) документ, що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації земельної ділянки. Орган, якому відповідно до статті 122 Земелього кодексу України належить розпорядження земельними ділянками приймає рішення про поновлення договору оренди водного об’єкта   

 

ЗРАЗОК

 

Голові  Харківської обласної 

державної адміністрації

_______________________________

(ПІБ замовника, ідентифікаційний номер,

___________________

адреса, місце проживання, телефон)

_____________________________________

ЗАЯВА

 Прошу поновити термін дії договору оренди водного об’єкта укладеного між _______________________, з одного бокута ____________________________ з іншого боку, загальною площею __________ га, у тому числі площа водного дзеркала водного об’єкту__________ га, та площі захисної смуги (по угіддях) __________ га, кадастровий номер _______________________, розташованого на території ___________ сільської ради Богодухівського району Харківсьої  області,

____________________________________________________________________________

(для розташованої в межах населеного пункту – найменування населеного пункту, вулиці; для розташованої за межами населеного пункту – найменування району, найближчого населеного пункту, орієнтовна відстань від

 

що зареєстрований у ________________ від ___________ за  № ____ терміном            на ______для _____________, код класифікації видів цільового призначення земель _____________) з розміром орендної плати __% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.та привести його до вимог постанови КМУ від 29.05.2013 р. №420.

Відповідно до Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року, №2297-VI надаю згоду на обробку моїх особистих персональних даних.

_____________________

підпис

До заяви додаються копії:

-         проект додаткової угоди,

-         копія раніше укладеного договору оренди

_______________________                                                ____________20____р.

 Підпис, печатка

 

ЗРАЗОК

 

Голові  Харківської обласної 

державної адміністрації

_______________________________

(ПІБ замовника, ідентифікаційний номер,

___________________

адреса, місце проживання, телефон)

                                                                                           _____________________________________

ЗАЯВА

 

Прошу розірвати договір оренди водного об’єкта укладений між _______________________, з одного бокута ____________________________ з іншого боку, загальною площею __________ га, у тому числі площа водного дзеркала водного об’єкту__________ га, та площі захисної смуги (по угіддях) __________ га, кадастровий номер _______________________, розташованого на території ___________ сільської ради Богодухівського району Харківської області, зареєстрованого у ________________ від ___________ за  № ____

 

Відповідно до Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року, №2297-VI надаю згоду на обробку моїх особистих персональних даних.

_____________________

                                                                                                                                                               підпис

 

До заяви додаються копії:

-         копія раніше укладеного договору оренди

 

 

(назва юридичної, або ПІП фізичної особи)

_______________________                                                ____________20____р.

 Підпис, печатка

                                                                                

 ОСББ: тепер на підставі витягу

  Пропонуємо Вашій увазі авторський варіант статті Віктора Кобилянського, опублікованої газетою «Бухгалтерія» №48 від 02.12.13 р.

Коментар до Закону України «Про внесення зміни до статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» щодо отримання інформації співвласниками багатоквартирного будинку»

   Запровадження з 1 січня цього року нової системи реєстрації прав на нерухоме майно не тільки змінило правила гри, але й призвело до виникнення цілої низки проблем. Частина з них – це хвороба перехідного періоду (зокрема питання перенесення даних зі старих реєстрів до нового), яка поступово вирішується сама собою. Інша частина (в першу чергу викликана неоднозначним тлумаченням норм Закону про реєстрацію[1]) поступово розв’язується завдяки офіційним роз’ясненням та підзаконним актам. Але є й такі проблеми, які без внесення змін до закону вирішити неможливо.

 Одна з таких проблем стосується отримання інформації з Державного реєстру прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Згідно з частиною 2 статті 28 Закону про реєстрацію «Витяг з Державного реєстру прав на підставі заяви мають право отримувати:

1) власник нерухомого майна або уповноважена ним особа;

2) особа, яка має речове право на чуже нерухоме майно, або уповноважена нею особа;

3) спадкоємець (правонаступник — для юридичної особи) або уповноважена ним особа».

 При цьому за визначенням, наведеним у частині 1 статті 2 Закону про реєстрацію нерухоме майно – це «земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення». І виходить, що багатоквартирний житловий будинок підпадає під критерій нерухомого майна, а окремі приміщенні в ньому (зокрема квартири) – ні. Отже, власники таких приміщень були позбавлені права на отримання витягів з Держреєстру.

На що це впливало? Відчужити квартиру цілком реально і не маючи витягу з Держреєстру. Тим більше не потрібен витяг для володіння і користування квартирою. Але ж володінням, користуванням та розпорядженням не вичерпуються повноваження власника помешкання. Зокрема власникам квартир та нежитлових приміщень на праві спільної власності належать допоміжні приміщення будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою[2]. А для реалізацію цього права може знадобитися його офіційне підтвердження, тобто отримання витягу з Держреєстру.

 Більш вірогідне виникнення такої необхідності у об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ) та житлово-будівельних кооперативів. І перші і (як правило) другі формально не є власниками відповідних будинків, отже і на отримання витягів претендувати не могли.

 Нарешті, саме створення ОСББ теж вимагає підтвердження права власності на квартиру чи нежитлове приміщення, адже в установчих зборах можуть брати участь тільки власники (ст.6 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

  Саме тому законодавець і вирішив доповнити процитовану вище частину 2 статті 28 Закону про реєстрацію новим пунктом: «4) власник (співвласник) квартири, житлового чи нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку при створенні об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (асоціація власників житлових будинків, якщо їй делеговані повноваження з управління неподільним та загальним майном відповідного житлового комплексу), житлово-будівельні кооперативи або їх уповноважені особи про суб’єктів права власності на житлові та нежитлові приміщення у такому будинку».

 Тож однією реєстраційною проблемою стало менше.

 Оформлення спадкових прав на земельну ділянку

Після смерті громадянина його майнові права та обов’язки переходять до інших осіб. Такий перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) називається спадкуванням. Порядок оформлення спадкових прав на майно спадкодавця регламентується положеннями Книги шостої Цивільного кодексу України.

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Цивільний кодекс передбачає дві підстави спадкування, а саме спадкування за заповітом та спадкування за законом. В першу чергу, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, що є особистим розпорядженням фізичної особи на випадок своєї смерті.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування лише за відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини. Слід також зауважити, що у тому випадку, коли спадкування здійснюється за заповітом, законом визначено вичерпний перелік осіб, які незалежно від змісту заповіту, мають право на обов’язкову частку у спадщині, тобто також закликаються до спадкування. До таких осіб належать малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, які, в даному випадку, спадкують половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Положеннями Цивільного кодексу закріплено право спадкоємців прийняти спадщину або не прийняти її. Для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини, тобто в день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою. Якщо спадкоємець постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини та протягом встановленого строку у передбаченому законом порядку не відмовився від прийняття спадини, він вважається таким, що її прийняв. При цьому, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу її відкриття.

У тому випадку, коли спадкоємець бажає прийняти спадщину, але на час її відкриття не проживав разом із спадкодавцем, він має подати до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву відповідного змісту.

Єдиним документом, що підтверджує право спадкоємців на спадкове майно, є свідоцтво про право на спадщину, яке видається на ім’я кожного спадкоємця, що прийняв спадщину, після закінчення строку, встановленого для її прийняття. Цивільний кодекс України встановлює обов’язок спадкоємця, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, звернутись до нотаріуса за видачею на його ім’я свідоцтва про право на спадщину на таке майно, а також зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

Право власності на земельну ділянку у порядку спадкування переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. Однак, процес оформлення спадкових прав на земельну ділянку має свої особливості.

Так, нотаріус при оформленні спадщини шляхом витребування відповідних доказів має перевірити певні факти, зокрема, визначити склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво. Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації (у тому числі земельна ділянка), провадиться нотаріусом після подання правовстановлювальних документів, які підтверджують право власності спадкодавця на таке майно.

На сьогодні, відповідно до положень Земельного кодексу України до документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, належать державний акт про право власності на земельну ділянку, цивільно – правова угода щодо відчуження земельної ділянки, укладена в порядку, встановленому законом (договір купівлі – продажу, дарування, довічного утримання тощо), а також свідоцтво про право на спадщину. При цьому, у тому випадку, коли право власності на земельну ділянку посвідчується відповідною цивільно – правовою угодою чи свідоцтвом про право на спадщину, такі документи не є самостійними правовстановлювальними документами, оскільки до них в якості додатка має бути долучений державний акт про право власності на земельну ділянку, що була відчужена чи успадкована.

Таким чином, у випадку, коли земельна ділянка належала спадкодавцю на підставі цивільно – правового договору або свідоцтва про право на спадщину, для оформлення спадкових прав на таку земельну ділянку спадкоємцями має бути подано нотаріусу відповідний правовстановлювальний документ з долученим до нього державним актом про право власності на земельну ділянку, що спадкується.

Крім того, на долученому державному акті повинна міститись відмітка нотаріуса, яким було посвідчено відповідний договір чи видано свідоцтво, а також органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, про перехід права власності на земельну ділянку.

Слід зазначити, що відмітка про перехід права власності на земельну ділянку проставляється на долученому до правовстановлювального документа державному акті про право власності на земельну ділянку при кожному подальшому відчуженні (спадкуванні) землі.

Отже, якщо в якості правовстановлювального документа на спадкову земельну ділянку нотаріусу було надано відповідний договір чи свідоцтво про право на спадщину, нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку долучає державний акт про право власності на земельну ділянку до такого свідоцтва та проставляє на цьому акті нову відмітку про перехід права власності згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України від 6 травня 2009 року № 439 «Про деякі питання посвідчення права власності на земельну ділянку».

Вказаною постановою затверджено Порядок здійснення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку, яким, зокрема, передбачено, що нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, проставляє на державному акті відмітку про перехід права власності за наявності витягу з Державного реєстру земель.

Таким чином, для оформлення спадкових прав на земельну ділянку нотаріусу, серед іншого, надаються відповідний правовстаноювальний документ на спадкову земельну ділянку, а також витяг з Державного реєстру земель.

Окремо слід розглянути питання щодо спадкування земельних ділянок іноземними громадянами та особами без громадянства.

Оформлення такими особами спадкових прав на земельні ділянки здійснюється за загальними правилами, передбаченими чинним цивільним законодавством. Однак, Земельним кодексом України встановлено обов’язок іноземного громадянина або особи без громадянства, що прийняли у спадщину земельну ділянку сільськогосподарського призначення, протягом року відчужити таку земельну ділянку. Невиконання зазначеної вимоги є підставою для примусового припинення прав на земельну ділянку, що здійснюється у судовому порядку.

Спадкування земельних ділянок, що підпадають під дію мораторію (земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства), встановленого Земельним кодексом України, відбувається на загальних підставах.

                                                                                                                  М. Гаврик, головний спеціаліст Департаменту нотаріату, фінансового                                                                                                                      моніторингу юридичних послуг та реєстрації адвокатських об’єднань

ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ТА ЇХ ОБТЯЖЕНЬ ІЗ 12 ЛЮТОГО ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ЗА НОВИМ ПОРЯДКОМ

 12 лютого 2014 року набув чинності новий Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою КМ України від 17 жовтня 2013 року № 868.

Порядок було розроблено для вирішення проблемних питань, які виникли на початку дії системи державної реєстрації прав, визначення більш детального переліку документів, необхідних для проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно залежно від способу набуття речових прав, а також від часу, коли такі права виникли. При цьому новий Порядок значно удосконалює процедуру та покращує якість надання послуг у цій сфері.

Порядок передбачає:

запровадження декількох «альтернативних» механізмів подання документів для проведення державної реєстрації прав – як шляхом безпосереднього звернення заявником, так і шляхом надсилання поштою чи кур’єрською службою, у той час як раніше існувала можливість подання до органу державної реєстрації прав заяви про державну реєстрацію прав та інших документів, необхідних для її проведення, лише особисто;

можливість проведення одночасної реєстрації права власності та речових прав, похідних від права власності, на підставі однієї заяви про державну реєстрацію прав, подати яку може як власник, так і правонабувач, оскільки до цього часу мала подаватись спочатку заява на реєстрацію права власності, а потім заява на реєстрацію речового права, що значно затягувало час;

запровадження проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно на заміну втрачених, пошкоджених чи зіпсованих свідоцтва про право власності на нерухоме майно чи державного акта на право власності на землю, виданих компетентними органами до 01 січня 2013 року;

спрощення порядку проведення державної реєстрації прав на новозбудований або реконструйований об’єкт нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів від фізичних та юридичних осіб (розмежовано перелік документів, які має подавати особа, що залучала кошти (забудовник), та безпосередньо інвестор);

забезпечення проведення державної реєстрації права власності на новозбудовані або реконструйовані об’єкти нерухомого майна, збудовані в результаті діяльності кооперативів, на підставі поданої заявником довідки відповідного кооперативу про членство в ньому та про повне внесення пайового внеску, оскільки раніше було визначено, що для проведення державної реєстрації прав з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв’язку з набуттям права власності на новозбудовані чи реконструйовані об’єкти нерухомого майна залежно від конкретного випадку заявнику необхідно було подати або перелік інвесторів, які брали участь в інвестуванні та фінансуванні об’єкта будівництва, або список членів та/або асоційованих членів кооперативу, або перелік осіб, яким належать майнові права на об’єкт будівництва, які на практиці отримати в повному обсязі було досить проблематичним;

забезпечення проведення державної реєстрації права державної та комунальної власності на об’єкти нерухомого майна, збудовані за «радянських» часів, оскільки на сьогоднішній день іноді не збереглись документи, які посвідчують права власності на такі об’єкти;

надання можливості отримувати інформацію, накопичену за роки незалежності  з реєстрів, що функціонували до 01 січня 2013 року (Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек);

збільшення до п’яти днів строку, протягом якого нотаріус передає документи органові державної реєстрації прав, оскільки до цього часу в разі прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію заяву про державну реєстрацію, копії поданих заявником для проведення державної реєстрації прав документів, а також інші документи, що видані, оформлені або отримані ним під час проведення державної реєстрації прав, нотаріус у день прийняття такого рішення передавав органові державної реєстрації прав за місцем розташування нерухомого майна у порядку, встановленому Мін’юстом, для долучення їх до реєстраційної справи.

Як прокоментувала нововведення Міністр юстиції України Олена Лукаш, тепер державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснюється за новою – удосконаленою та спрощеною – процедурою.

 - Це сприятиме наданню якісних адміністративних послуг як юридичним, так і фізичним особам. Зайві перепони, які спостерігались раніше у цій сфері, знято, — наголосила Міністр юстиції.

 В Україні з 12 лютого буде спрощена система реєстрації оренди земельних паїв

В Україні з 12 лютого 2014 р. буде спрощена система реєстрації оренди земельних паїв. Про це заявив голова Державної реєстраційної служби Дмитро Ворона, передає його прес-служба.

«Раніше, щоб зареєструвати оренду земельного паю, ми повинні були спочатку зареєструвати право власності на земельну ділянку, потім — договір оренди на нього, і лише після цього можна було оформити продовження цього договору.

З 12 лютого ми зможемо безпосередньо в реєстрі в окремому розділі без первинної реєстрації права власності реєструвати договори оренди та їх продовження. Таким чином, ми значно спростимо реєстраційні дії. Це особливо актуально для сільської місцевості, де сьогодні оформляється велика кількість паїв на землю та їх оренда», — зазначив Дмитро Ворона.

Він також додав, що таке нововведення значно поліпшить ситуацію в галузі і позитивно вплине на обслуговування громадян Укрдержреєстром.

 

Про чинність та термін дії рішень рад та адміністрацій, прийнятих до 14 жовтня 2008 року, щодо передачі в оренду земельних ділянок.

 Підпунктом 17 пункту 2 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань будівництва» внесено зміни до пункту 1 Перехідних положень Земельного кодексу України, а саме:.

«У разі прийняття відповідними органами рішення про погодження місця розташування об’єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки до 1 січня 2008 року передача в оренду таких земельних ділянок із земель державної та комунальної власності здійснюється без проведення земельних торгів (аукціонів)».

Однак дія такої зміни була обмежена в часі і відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень вищезазначеного Закону діяла протягом двох років з дня набрання чинності, тобто до 14 жовтня 2010 року.

Разом з тим, пунктом 3 Прикінцевих положень цього ж Закону, чинного на сьогодні, встановлено, що:

«3. Прийняті і не виконанні до набрання чинності цим Законом рішення відповідних органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про погодження місця розташування об’єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки зберігають чинність протягом двох років з дня набрання чинності цим законом, розроблені відповідно до цих рішень проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок розглядаються в установленому законом порядку. Передача в оренду таких земельних ділянок із земель державної та комунальної власності здійснюється без проведення земельних торгів (аукціонів)».

Отже, при виникненні питання щодо передачі земельних ділянок в оренду за рішеннями про погодження місця розташування об’єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, прийнятим до 14 жовтня 2008 року, слід керуватись саме пунктом 3 Перехідних положень Закону від 16 вересня 2008 року №509-VI «про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву». До рішень прийнятих після 14 жовтня 2008 року із зазначених питань, цей пункт відношення не має.

Крім того, вищезазначеним Законом були внесенні зміни до ст. 151 Земельного кодексу України, зокрема, частиною 11 цієї статті був встановлений термін дії дозволу:

«11. Строк дії дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки та вимог щодо її відведення становить один рік і може бути продовжений одноразово на такий саме строк. У разі якщо протягом встановленого строку проект відведення земельної ділянки не подано на затвердження до відповідного органу, дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки та умови щодо її відведення вважаються анульованими».

Однак, з прийняттям Верховної Ради України Закону України від 5 листопада 2009 року №1702 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття права власності на землю» стаття 151 Земельного кодексу України була викладена в новій редакції, норма, щодо терміну дії дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки та вимог щодо її відведення була вилучена.

Щодо терміну дії органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, прийнятих після 14 жовтня 2008 року, то чинним законодавством такий термін на сьогодні не обмежений, оскільки мова може йти лише про земельні ділянки, які можуть надаватись на конкурентних засадах. Разом з тим, термін дії зазначеного рішення може бути встановлено самим органом виконавчої влади або місцевого самоврядування при його прийнятті.

Щодо питання: «Коли та яким чином таке рішення втрачає чинність?», слід зазначити, що рішення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування про погодження місця розташування об’єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки, прийнятті до 14 жовтня 2008 року і не виконані, можуть бути скасовані тим органом, який їх приймав. Це може бути конкретне рішення по кожній земельній ділянці або ж загальне рішення по всіх не виконаних попередніх рішеннях щодо погодження місця розташування об’єкта або надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки про визнання їх такими, що втратили чинність.

Якщо до ради звернулися особи про надання їм в оренду земельних ділянок (без проведення аукціонів згідно з частинною 2 статті 134 Земельного кодексу), щодо яких же було прийнято рішення до 14 жовтня 2008 року, орган, що прийняв попереднє рішення, спочатку має його скасувати, і тільки потім приймати рішення щодо заяв інших осіб.

 

УКРДЕРЖРЕЄСТР РОЗ´ЯСНЮЄ: Порядок державної реєстрації права спільної часткової власності на земельну ділянку і житловий будинок

Цивільний кодекс України (далі — ЦКУ) виділяє два види спільної власності: спільна сумісна та спільна часткова власність. Основною відмінністю таких форм власності є визначення часток співвласників у праві на майно.

Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки зі спільного майна. У відносинах

спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у випадку припинення спільної власності шляхом поділу майна, виділу з нього певної частки або трансформації спільної сумісної у спільну часткову власність. При цьому розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим, і залежати від конкретних обставин.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не передбачена спільна сумісна власність на майно. У спіль­ній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 тощо). Це є підставою називати такий вид спільної власності спільною частковою. Кожному співвласнику належить частка у праві на спільне майно.

Специфіка часткової власності як  особливого виду спільної власності така:

- по-перше, право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною часткою спільної речі;

- по-друге, об’єктом цього права є річ;

- по-третє, права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, тобто ця власність є багатосуб’єктною;

- по-четверте, кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності.

Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фі­зичні та юридичні особи, а також держава або територіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Частка у праві спільної часткової власності визначається з урахуванням вкладу в майно кожного зі співвласників, якщо інше не визначено домовленістю між ними чи не встановлено законом. Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх її учасників.

Що стосується земельної ділянки, то вона може перебувати у власності декількох осіб (спільній власності). Відповідно до ст. 86 ЗКУ право спільної власності на земельну ділянку може бути двох видів: спільна часткова власність (з визначенням частки кожного з учасників спільної власності) або спільна сумісна власність (без визначення часток учасників спільної власності), які суттєво різняться між собою.

З цього року у зв’язку зі змінами у законодавстві право власності на нерухоме майно, у тому числі і на земельні ділянки, має бути зареєстроване у Державному реєстрі речових прав. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Якщо ж говорити про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, то порядок її реєстрації регулюється також цим Законом.

 

Хто реєструє право власності на земельну ділянку?

Право власності на земельну ділянку, у тому числі і право спільної сумісної або спільної часткової власності, реєструється реєстраційними службами територіальних управлінь юстиції за місцем розташування нерухомого майна, а саме — земельної ділянки.

Документи, які необхідно надати для здійснення державної реєстрації права спільної часткової власності на земельну ділянку:

- заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності), форма якої затверджена наказом Міністерства юстиції України від 17.04.2012 № 595/5 «Про впорядкування відносин, пов’язаних із державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

- документ, що підтверджує сплату державного мита;

- документ, що підтверджує плату за надання витягу з Державного реєстру прав;

- копія документа, що посвідчує особу (паспорт громадянина України, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або документ, що його заміняє) та копія реєстраційного номера облікової картки платника податку згідно з Державним реєстром фізичних осіб — платників податків (ідентифікаційний код);

- витяг з Державного земельного кадастру щодо загальної земельної ділянки;

- рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки.

Більш детально потрібно дослідити порядок подачі заяви.

Слід відмітити, що законодавство у сфері державної реєстрації прав та програмне забезпечення Державного реєстру прав дозволяє отримувати  заяви як від усіх співвласників одночасно, так і від кожного із співвласників окремо, крім випадків проведення державної реєстрації права спільної часткової власності з видачею свідоцтва про право власності на нерухоме майно, а також проведення державної реєстрації права спільної сумісної власності. Тобто, якщо частка співвласника у спільній власності визначена, то такий співвласник має право подати як самостійно заяву про державну реєстрацію прав щодо своєї частки у праві спільної власності, так і спільно з іншими співвласниками заяву про державну реєстрацію прав щодо спільної власності.

Що відбувається після подання необхідних документів:

- державний реєстратор приймає подані документи і реєструє заяву в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

- сканує оригінали поданих документів, зокрема рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки і витяг з Державного земельного кадастру.

У результаті прийняття заяви про державну реєстрацію заявнику видається карта прийому відповідної заяви.

Варто знати! Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно здійснюється упродовж 14 робочих днів. Протягом цього терміну державний  реєстратор вивчає всі подані документи, надсилає запит до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і, у випадку, якщо на вказане майно та заяву відсутні обтяження, то державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію права спільної часткової власності на земельну ділянку.

Важливо врахувати, що свідоцтво видається на новосформовану земельну ділянку або на земельну ділянку, яка утворилася в результаті поділу і виділу кожному, хто подав заяву на здійснення державної реєстрації права спільної часткової власності.

- Державний реєстратор формує свідоцтво про право спільної часткової власності, після якого виносить рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно;

- на підставі прийнятого рішення відкривається розділ, супровідним документом якого є сформоване державним реєстратором свідоцтво про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно;

-  в розділі реєструється право спільної часткової власності на заявника, розділ відкривається на об’єкт;

- в результаті реєстрації формується витяг окремо на кожного заявника, всі документи формуються у двох примірниках.

Якщо особа бажає зареєструвати додатково право власності на житло

вий будинок, що знаходиться на земельній ділянці, то їй потрібно подавати ще одну заяву на реєстрацію права власності на житловий будинок та необхідні документи, а саме:

- копію документа, що посвідчує особу  заявника (паспорт громадянина України, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або документ, що його заміняє);

- копію реєстраційного номера облікової картки платника податку згідно з Державним реєстром фізичних осіб — платників податків (ідентифікаційний код);

- документ, що підтверджує внесення  плати за надання витягу з Державного реєстру прав (квитанція);

- документ про сплату державного  мита (квитанція);

- технічний паспорт;

- декларацію про прийняття в експлуатацію житлового будинку;

- довідку про присвоєння  адреси.

Отже, для того, щоб зареєструвати право спільної часткової власності на земельну ділянку та житловий будинок, потрібно подати заяву та необхідні документи. При цьому, заявникам не обов’язково робити таку дію одночасно. Плата проводиться кожним заявником окремо за кожну заяву і так само видається свідоцтво та витяг — на підставі звернення особи із заявою до реєстраційної служби за місцем розташування нерухомого  майна.

 ДЕРЖАВНЕ АГЕНТСТВО ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ

ЛИСТ

від 26.06.2013 р. N 11372/17/7-13

Головному управлінню Держземагентства у Луганській області

вул. Оборонная, 101-б

м. Луганськ, 91033

Державним агентством земельних ресурсів України розглянуто ваш лист від 28.05.2013 N 8-3.2-27/3380 та повідомляється наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади  та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 3 Розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державний земельний кадастр» (Закон N 3613-VI) встановлено, що у разі якщо на земельній ділянці, право  власності (користування) на яку не зареєстровано, розташований житловий будинок, право власності на який зареєстровано, кадастровий номер на таку земельну ділянку присвоюється за заявою власників такого будинку на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Забороняється вимагати для присвоєння земельній ділянці кадастрового номера інші документи. Такий кадастровий номер є чинним з моменту його присвоєння.

Відповідно до Порядку ведення Державного земельного кадастру, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 N 1051 (Постанова N 1051) (далі — Порядку), та Закону України «Про Державний земельний кадастр» (Закон N 3613-VI) датою, з якої кадастровий номер земельній ділянці вважається присвоєним, є дата державної реєстрації земельної ділянки. Датою державної реєстрації земельної ділянки є дата відкриття Поземельної книги. Номером Поземельної книги є кадастровий номер земельної ділянки.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49 — 54 цього Порядку (Постанова N 1051).

Статтею 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» (Закон N 3613-VI) визначено, що державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за місцем їх розташування відповідним Державним кадастровим реєстратором центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Таким чином, кадастровий номер земельній ділянці право власності (користування) на яку не зареєстровано, проте на якій розташований житловий  будинок, присвоюється за заявою власників такого будинку в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року N 1051 «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» (Постанова N 1051) на підставі розробленої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), без прийняття рішення відповідним органом місцевого самоврядування про надання дозволу на її розроблення.

Також слід зазначити, що у відповідності до пункту 114  Порядку (Постанова N 1051) державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі, коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, — на підставі даних про те, що протягом одного року Державному кадастровому реєстраторові органом державної реєстрації прав не надано відповідної інформації в порядку інформаційного обміну.

Крім того, згідно із частиною першою статті 41 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок у власність або користування (постійне користування, оренда, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) приймається без здійснення державної реєстрації права держави чи територіальної громади на такі земельні ділянки, крім випадків,  коли право власності на земельні ділянки державної або комунальної власності вже зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

 

   

Право постійного користування земельною ділянкою не успадковується.

Відповідно до статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Статтями 316, 317 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження майном. Розпорядження майном — це юридично забезпечена можливість визначити юридичну долю речі (передавати її у власність чи у користування іншим особам на підставі договору, заповідати, передавати у заставу тощо).

Слід зазначити, що право постійного користування земельною ділянкою не дає права користувачу земельної ділянки розпоряджатися нею, а відповідно спадкоємці не мають права успадкувати її за заповітом або за законом. Єдиним виключенням є право довічного успадкованого користування, яке виникло у деяких громадян за рішеннями місцевих рад з березня 1991-року до травня 1992 року, тобто до набрання чинності Земельного кодексу України в редакції 1992 року. Згідно із Земельним кодексом УРСР від 18 грудня 1990 року, який набув чинності 15 березня 1991 року, грома­дянам надавалися земельні ділянки саме на такому праві і видавалися відповідні державні акти. У цьому випадку це право може бути успадковане. Однак, у зв’язку з кардинальними змінами у законодавстві оформити таке право спадкоємцю буде дуже важко.

Щодо набуття права на землю фізичними та юридичними особа­ми, то відповідно до статті 116 Земельного кодексу України грома­дяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

- приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

- одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

- одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Порядок безоплатної приватизації передбачається статтею 118 Земельного кодексу України та залежно від цільового призначення земельної ділянки та місця її знаходження органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування передають земельні ділянки у власність або користування (стаття 122 Земельного кодексу України).

«Землевпорядний вісник» № 8 3013

 

Роз’яснення Держземагентства щодо порядку державної реєстрації земельної ділянки та оформлення прав власності на таку земельну ділянку і повідомляє

Державне агентство земельних ресурсів України розглянуло лист Української асоціації районних та обласних рад щодо порядку державної реєстрації земельної ділянки та оформлення прав власності на таку земельну ділянку і повідомляє.

 Питання державної реєстрації земельної ділянки врегульовується статтею 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» (далі — Закон) та Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 (далі -Порядок).

На сьогодні державну реєстрацію земельних ділянок здійснюють територіальні органи Держземагентства за місцем розташування земельних ділянок відповідно до вимог пунктів 107-115 Порядку.

Згідно з пунктом 107 Порядку державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку.

Відповідно до пункту 109 Порядку державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи.

До заяви про державну реєстрацію земельної ділянки додаються:

оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов’язковій державній експертизі землевпорядної документації);

електронний документ;

документ, що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації земельної ділянки.

Формування земельних ділянок та їх надання у власність та користування встановлено статтями 79-1, 118, 122-124 Земельного кодексу України (далі -Кодекс). Так, статтею 79-1 цього Кодексу визначено види документації із землеустрою, відповідно до якої здійснюється формування земельних ділянок.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (стаття 126 Кодексу).

Разом з тим зазначаємо, що питання щодо проведення державної реєстрації речових прав на земельні ділянки з набранням чинності 1 січня 2013 року Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» належить до компетенції Міністерства юстиції України та Державної реєстраційної служби України.

Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснюють органи державної реєстрації прав Міністерства юстиції України.

Територіальні органи Держземагентства здійснюють державну реєстрацію земельних ділянок.

Перший заступник Голови                                                              А.М. Кадомський

ЮРИДИЧНІ ОБОВ’ЯЗКИ ВЛАСНИКІВ ТА КОРИСТУВАЧІВ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК  ЗА ПРАВОЧИНАМИ ТА РІШЕННЯМИ СУДІВ

 

Крім обов’язків землевласників і землекористувачів, встановлених Конституцією, Земельним кодексом та іншими цивільно-правовими актами, які ми розглядали в попередньому випуску, існують й інші, які можуть встановлюватися окремо щодо конкретного (окремо взятого) землекористувача або землевласника.

Зокрема, юридичні обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів, які визначені в чинному земельному законодавстві, можуть конкретизуватися в земельно-правових договорах та інших правочинах (заповітах, заставних, довіреностях тощо).

 

НОРМАТИВНІ ТА ДОГОВІРНІ ОБОВ’ЯЗКИ, ЩО ВСТАНОВЛЮЮТЬСЯ ДОГОВОРАМИ  ТА ІНШИМИ ПРАВОЧИНАМИ, ПРЕДМЕТОМ ЯКИХ Є ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА

 

Що ж ми розуміємо під «правочином» та «договором»? Правочином (угодою) в земельному праві є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Договором у земельному праві є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх земельних прав та обов’язків. Саме суб’єктивні права та юридичні обов’язки пов’язують сторін земельно-правових договорів та інших правочинів.

Суб’єкти земельних правовідносин залежно від особливостей їх правового становища можуть укладати договори купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, інші цивільно-правові угоди (оренди, довічного утримання, страхування, управління, сервітуту, емфітевзису, суперфіцію тощо), предметом яких є земельна ділянка. Обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів, які визначаються в договорах та інших правочинах, можна поділити на нормативні та договірні. Нормативними обов’язками є такий вид та міра необхідної поведінки суб’єктів договірних відносин, яка передбачена нормами чинного земельного та цивільного законодавства. Такі обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів визначають зміст земельно-правових договорів.

ДОГОВОРИ ВІДЧУЖЕННЯ

за договором купівлі-продажу земельної ділянки одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати земельну ділянку у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти земельну ділянку і сплатити за неї певну грошову суму;

за договором ренти земельної ділянки одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність земельну ділянку, а платник ренти взамін цього зобов’язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі;

за договором дарування земельної ділянки одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно земельну ділянку (дарунок) у власність;

за договором міни земельної ділянки кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність одну земельну ділянку в обмін на іншу земельну ділянку чи певний товар.

за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність земельну ділянку, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

 

ДОГОВОРИ КОРИСТУВАННЯ

за договором оренди відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

за договором емфітевзису відповідно до ст. 407 — ст. 410 Цивільного кодексу України за договором користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) власник земельної ділянки зобов’язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав, а землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом, ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

за договором суперфіцію згідно зі ст. 413 — 415 Цивільного кодексу України за договором користування земельною ділянкою для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (договір суперфіцію) землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови, інші платежі, встановлені законом, а також використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

ІНШІ ДОГОВОРИ

За договором страхування земельної ділянки одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

За договором управління земельною ділянкою одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк земельну ділянку в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цією земельною ділянкою в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

 

ІСТОТНІ (ОБОВ’ЯЗКОВІ) ТА ФАКУЛЬТАТИВНІ (ДОДАТКОВІ) ОБОВ’ЯЗКИ,  ЩО ВСТАНОВЛЮЮТЬСЯ ДОГОВОРАМИ

    Договірними обов’язками власників земельних ділянок та землекористувачів є такий вид та міра необхідної поведінки зобов’язаної особи, яка визначається домовленістю сторін певного договору. Договірні обов’язки власників та користувачів земельних ділянок поділяються на істотні (обов’язкові) та факультативні (додаткові).

Істотні (обов’язкові) обов’язки

Істотні (обов’язкові) обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів – це така необхідна поведінка зобов’язаних суб’єктів, без досягнення згоди щодо її виду та міри земельно-правовий договір вважається не укладеним. Перелік таких обов’язків визначається в нормах чинного законодавства. Зокрема, відповідно до ст. 132 ЗК України угоди про перехід права власності на земельні ділянки повинні містити зобов’язання сторін.

Істотні обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів визначені також у типових договорах:

Типовому договорі оренди землі, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 р. № 220,

Типовому договорі оренди земельної частки (паю), затвердженому наказом Держкомзему України від 17 січня 2000 р. № 5,

Типовому договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2004 р. № 266 та ін.

Відповідно до Типової форми охоронного договору на пам’ятку культурної спадщини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1768, власник (користувач) пам’ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов’язані: використовувати пам’ятку (її частину) відповідно до визначеного в договорі виду використання;

утримувати територію пам’ятки упорядженою;

не допускати використання цієї території для нового будівництва та задоволення інших господарських потреб, що можуть зашкодити пам’ятці;

безперешкодно допускати представників органу охорони чи уповноважених ним осіб для здійснення контролю за виконанням правил утримання зазначеної пам’ятки (її частини), її території та зон охорони або для її наукового обстеження тощо.

Типовим договором про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на виконавця покладено обов’язок виконати з дотриманням вимог законодавства проектно-вишукувальні роботи з розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а на замовника – прийняти та оплатити виконані роботи.

Факультативні (додаткові) обов’язки

    Факультативні (додаткові) обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів – це така необхідна поведінка зобов’язаних суб’єктів, досягнення згоди щодо її виду та міри не впливає на факт укладення земельно-правових договорів. Проте такі факультативні обов’язки не можуть суперечити вимогам чинного законодавства. Зокрема, відповідно до ст. 27 Земельного кодексу України сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства, які об’єднуються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором. За ст. 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується земельним сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Відповідно до Закону України “Про оренду землі” у разі дострокового припинення договору оренди землі за ініціативою орендодавця земельної ділянки, право оренди якої набуто за результатами аукціону чи конкурсу, орендодавець зобов’язаний:

відшкодувати орендарю витрати на його набуття у строки, визначені умовами договору та законом, і збитки, які понесе орендар внаслідок дострокового припинення договору оренди, якщо інше не передбачено договором оренди (ст. 6);

ризик випадкового знищення або пошкодження об’єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не передбачено договором оренди (ст. 11);

у разі якщо договором оренди земельної ділянки передбачено використання нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, пов’язані з цим витрати покладаються на орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди (ст. 26);

у разі здійснення орендарем за письмовою згодою орендодавця поліпшення орендованої земельної ділянки за власний рахунок орендодавець зобов’язаний компенсувати витрати на її поліпшення, якщо інше не передбачено договором оренди (ст. 28) тощо.

Про можливість закріплення факультативних обов’язків власників земельних ділянок зазначається і в Законі України “Про іпотеку”, відповідно до якого ризик випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування предмета іпотеки несе іпотекодавець, якщо інше не встановлено іпотечним договором (ст. 5); іпотекодавець зобов’язаний застрахувати предмет іпотеки на його повну вартість від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування, якщо іпотечним договором цей обов’язок не покладено на іпотекодержателя (ст. 8) та ін.

ОБОВ’ЯЗКИ ВЛАСНИКІВ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ,  ЩО ВИЗНАЧАЮТЬСЯ В ІНШИХ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОЧИНАХ (УГОДАХ):  ЗАПОВІТАХ, ЗАСТАВНИХ, ДОВІРЕНОСТЯХ

    Крім земельно-правових договорів, обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів визначаються також в інших земельних правочинах (угодах): заповітах, заставних, довіреностях тощо. Відповідно до ст. 1233 Цивільного кодексу заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом земельної ділянки, що входить або не входить до складу спадщини. При цьому на спадкоємця, до якого переходить така земельна ділянка, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особі право користування такою ділянкою. Заповідач може зобов’язати спадкоємця земельної ділянки також до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання. Заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

ОБОВ’ЯЗКИ ВЛАСНИКІВ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ, ВСТАНОВЛЕНИХ В СУДОВИХ РІШЕННЯХ

    Юридичні обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів можуть встановлюватися в судових рішеннях. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. У сфері земельних правовідносин суди застосовують норми земельного права, зокрема встановлюють, змінюють та припиняють права та обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів.

Так, згідно із ст. 362 Цивільного кодексу України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності на земельну ділянку з порушенням переважного права купівлі суд може прийняти рішення про переведення прав та обов’язків покупця на співвласника такої ділянки. За ст. 417 зазначеного Кодексу у разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда), суд може з урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк, якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки культурної спадщини тощо) або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки.

Суд встановлює обов’язки власників землі та землекористувачів визначаючи порядок спільного використання земельних ділянок, одержаних громадянами внаслідок приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані та функціонують меліоративні системи (ст. 26 Земельного кодексу України), приймаючи рішення про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств (ст. 30 Земельного кодексу України), встановлюючи порядок володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності (ст. 88 Земельного кодексу України).

ДОДАТКОВІ ОБОВ’ЯЗКИ, ЯКІ ВСТАНОВЛЮЮТЬСЯ РІШЕННЯМИ СУДІВ

    Рішення судів можуть бути спрямовані на встановлення додаткових обов’язків власників земельних ділянок та землекористувачів, крім тих, які визначені в нормативно-правових актах та земельно-правових договорах. Так, у випадку нанесення шкоди іншим суб’єктам земельних правовідносин (фізичним чи юридичним особам, державі, територіальним громадам, Українському народу) суд може покласти на власника чи користувача земельної ділянки обов’язок відшкодувати завдані збитки або моральну (немайнову) шкоду. Рішенням суду особа, яка здійснила самочинне будівництва на земельній ділянці, може бути зобов’язана знести нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, за власний рахунок, а у випадку істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил — може бути зобов’язана провести відповідну перебудову. Судовим рішенням може бути встановлений земельний сервітут. Відповідно до ст. 29 Закону України «Про оренду землі» рішенням суду встановлюється обов’язок щодо відшкодування збитків унаслідок зміни стану орендованої земельної ділянки у разі недосягнення сторонами згоди про розмір відшкодування збитків.

Суди покладають обов’язки на власників земельних ділянок та землекористувачів щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. Судові рішення можуть бути юридичною підставою проведення землеустрою (ст. 22 Закону України «Про землеустрій») та експертної грошової оцінки земельних ділянок (ст. 13 Закону України «Про оцінку земель»), що породжує виникнення відповідних обов’язків у правозобов’язаних суб’єктів.

РІШЕННЯ СУДІВ, СПРЯМОВАНІ НА ЗМІНУ АБО ПРИПИНЕННЯ  ОБОВ’ЯЗКІВ ВЛАСНИКІВ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ

    Рішення судів можуть бути спрямовані на зміну обов’язків власників земельних ділянок та землекористувачів. Обов’язки суб’єктів земельних правовідносин можуть змінюватися шляхом зміни умов договору або іншого правочину. Відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Рішеннями судів можуть припинятися обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів. Так, земельні обов’язки можуть припинятися у випадку визнання судом недійсним земельного правочину, вчиненого:

неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників;

фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності або недієздатною фізичною особою;

у момент, коли фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

під впливом помилки, обману або насильства;

а також фіктивного правочину тощо.

Відповідно до ст. 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, може бути звільнена від обов’язку вносити плату за користування майном за рішенням суду. За ст. 153 Земельного кодексу України колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Судові рішення можуть містити роз’яснення обов’язків власників земельних ділянок та землекористувачів. Так, відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з’ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За своїм юридичним значенням судові рішення можуть підтверджувати обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів, які виникають на підставі договорів або інших правочинів. Зокрема, відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. За ст. 224 та ст. 226 зазначеного Кодексу на вимогу заінтересованої особи земельний правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. На вимогу опікуна земельний правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

У випадку невиконання обов’язків суд може зобов’язати правозобов’язану особу до вчинення (утримання від вчинення) певних дій, передбачених нормативно-правовими актами чи земельно-правовими договорами. Так, відповідно до ст. 13 Цивільного кодексу України суд може зобов’язати власника земельної ділянки чи землекористувача припинити зловживання своїми правами, якщо така особа порушує права інших осіб, завдає шкоди довкіллю або культурній спадщині, порушує моральні засади суспільства. Власник земельної ділянки, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності органом державної влади чи місцевого самоврядування, іншою фізичною чи юридичною особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення такою особою дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Тетяна КОВАЛЕНКО,

кандидат юридичних наук, доцент юридичного факультету

Київського національного університету ім. Т. Шевченка

«Землевпорядний вісник» № 5 2013 р   http://zemvisnuk.com.ua/news/shcho-mayut-znati-vs

 

Продовження дії оренди земельних ділянок

Відповідно до статті 33 Закону України “Про оренду землі” по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення.

Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов’язковому порядку.

Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі можуть бути оскаржені до суду.

У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди.

До вступу 1 січня 2013 року в дію Закону України “Про Державний земельний кадастр” реєстрація правовстановлюючих документів на земельні ділянки, у тому числі договорів оренди земельних ділянок, здійснювалась у Державному реєстрі земель до 1 січня 2011 року державним підприємством “Центр державного земельного кадастру”. Після чого два роки, по 1 січня 2013 року – територіальними органами Держземагентства за місцем знаходження земельної ділянки.

З 1 січня 2013 року відповідно до чинного законодавства державну реєстрацію земельних ділянок здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснює Державна реєстраційна служба України (Укрдержреєстр), яка є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Держземагентство України та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою статті 122 Земельного кодексу, у власність або у користування для всіх потреб.

Тобто, на сьогодні договори земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності укладаються територіальними органами Держземагентства за місцем розташування таких ділянок.

Разом з тим зазначаємо, що відповідно до статті 158 Земельного кодексу виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб.

Держземагентство

Щодо окремих положень постанови КМУ «Деякі питання проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів, які справляються відповідно до законодавства»

31.07.2013

Застосування норм законодавчих актів при даруванні та спадкуванні земельних ділянок.

Відповідно до статті  7 Закону України  «Про нотаріат» нотаріуси у своїй діяльності керуються законами України,  постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України,  а на території Автономної Республіки  Крим, крім того, — законодавством Автономної Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України,  нормативними актами обласних,  Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Слід зауважити,  що нотаріус є процесуально незалежною особою,  яка самостійно надає правову оцінку поданим для вчинення нотаріальної дії документам,  приймає рішення щодо вчинення нотаріальної дії чи  відмови  у її вчиненні,  а також комплексно застосовує нормативно-правові акти при вчиненні нотаріальних дій.  Лише у разі наявності розбіжностей у нормативно-правових актах,  якими врегульовано вчинення тієї чи іншої нотаріальної дії,  нотаріуси застосовують положення нормативного акта,  що має вищу юридичну силу.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про оцінку земель» (далі – Закон) правове регулювання оцінки земель здійснюється відповідно до Конституції України,  Земельного кодексу України,  Закону України «Про оцінку майна,  майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»,  Закону,  законів України,  інших нормативно-правових актів,  прийнятих відповідно до них.

Частиною другою статті 201 Земельного кодексу України (далі – Кодекс) та статтею 5 Закону передбачено,  що  грошова оцінка земельних ділянок залежно від призначення та порядку проведення може бути нормативною і експертною.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку,  втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва,  економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо. Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок. Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методикою,  яка затверджується Кабінетом Міністрів України  (частини третя – п’ята  статті 201 Кодексу).

Відповідно до статті 13 Закону,  якою визначено випадки обов’язкового проведення грошової оцінки земельних ділянок,   нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі:  визначення розміру земельного податку;  визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності;  визначення розміру державного мита при міні,  спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом; визначення  втрат сільськогосподарського та  лісогосподарського виробництва; розробки показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель;  відчуження земельних ділянок площею понад 50 гектарів для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд.  Експертна грошова оцінка земельних ділянок  проводиться у разі: відчуження та страхування земельних ділянок,  що належать до державної або комунальної власності,  крім випадку,  передбаченого абзацом сьомим частини першої статті 13 Закону;  застави земельної ділянки відповідно до закону;  визначення інвестиційного вкладу в реалізацію інвестиційного проекту на земельні поліпшення;  визначення вартості земельних ділянок,  що належать до державної або комунальної власності,  у разі якщо вони вносяться до статутного фонду господарського товариства; визначення вартості земельних ділянок при реорганізації,  банкрутстві або ліквідації господарського товариства (підприємства) з державною часткою чи часткою комунального майна,  яке є власником земельної ділянки; виділення або визначення частки держави та територіальної громади у складі земельних ділянок,  що перебувають у спільній власності;  відображення вартості земельних ділянок та права користування земельними ділянками у бухгалтерському обліку відповідно до законодавства України;  визначення збитків власникам або землекористувачам у випадках,  встановлених законом або договором; рішення суду.  У всіх інших випадках грошова оцінка земельних ділянок може проводитися за згодою сторін та у випадках,  визначених законами України.

Статтею 20 Закону встановлено,  що за результатами,  зокрема,  нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація,  а за результатами  проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок складається звіт. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Разом з тим,  відповідно до пункту 1 Порядку проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів,  які справляються відповідно до законодавства,  затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2013 року № 231,  цей Порядок визначає механізм проведення оцінки нерухомого та рухомого майна для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів,  які справляються відповідно до законодавства,  з метою обчислення доходу платника податку – фізичної особи від продажу (обміну) та іншого доходу такого платника податку у вигляді отриманої ним грошової компенсації від відчуження нерухомого та рухомого майна (крім випадків його успадкування та дарування),  а також обчислення суми державного мита,  податків та інших обов’язкових платежів,  які справляються відповідно до законодавства.

Цей  Порядок є обов’язковим для застосування під час проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів,  які справляються відповідно до законодавства.

Статтями 377 Цивільного кодексу України та 120 Земельного кодексу України  встановлено,  що до особи,  яка набула право власності на житловий будинок,  будівлю або споруду,  розміщені на земельній ділянці,  що перебуває у власності іншої особи,  переходить право власності на земельну ділянку або її частину,  на якій вони розміщені,  без зміни її цільового призначення.

Враховуючи положення вказаних Кодексів,  земельні ділянки можуть бути як самостійними об’єктами відчуження або успадкування,  так і об’єктами право власності на які переходять до набувача разом з правом власності на житловий будинок,  будівлю або споруду.

З огляду на викладе слід зауважити, що  нотаріуси при видачі свідоцтв про право на спадщину на земельні ділянки,  а також при  посвідченні договорів  дарування земельних ділянок мають керуватися  положеннями вищевказаних нормативно-правових актів, з урахуванням необхідності  проведення відповідної оцінки земельних ділянок  для цілей передбачених законодавством. Так, при даруванні та спадкуванні земельної ділянки  застосовуються норми законодавчих актів щодо нормативно-грошової оцінки земельних ділянок (Земельний кодекс України,  Закон України «Про оцінку земель»), а при переході права власності на земельні ділянки  разом з правом власності на житловий будинок,  будівлю або споруду застосовується норми законодавства щодо оцінки  нерухомого та рухомого майна для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів,  які справляються відповідно до законодавства (Податковий кодекс України, Закони України «Про внесення змін до деяких законів України з питань приватизації щодо реалізації положень Державної програми приватизації на 2012-2014 роки», «Про Фонд державного майна України»,  постанова Кабінету Міністрів України від 04 березня 2013 року № 231 «Деякі питання проведення оцінки для цілей оподаткування та нарахування і сплати інших обов’язкових платежів,  які справляються відповідно до законодавства»).

www.minjust.gov.ua/news/43902

 ОЛЕНА ЛУКАШ: ТЕПЕР ДЕРЖАВНІ РЕЄСТРАТОРИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ ВКАЗУВАТИ НАСЕЛЕННЮ ВИЧЕРПНІ ПІДСТАВИ ПРИ ВІДМОВІ У РЕЄСТРАЦІЇ

02.08.2013

Міністр юстиції України Олена Лукаш підписала Наказ щодо внесення змін до Наказу Мін’юсту “Про затвердження форм рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно та вимог до їх оформлення», згідно з яким державний реєстратор зобов’язаний навести вичерпний перелік підстав, що стали причиною відмови ним в державній реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державний реєстратор повинен обов’язково повідомити вичерпні підстави відмови громадянину у реєстрації речових прав. Населення отримає інформацію про всі обставини відмови, що зменшить кількість повторних звернень до реєстраційних служб, — заявила Олена Лукаш.

За її словами, таким чином буде покладено край свавіллю чиновників, які могли безпідставно відмовляти громадянам.

Це дозволить заощадити кошти громадян, оскільки їм не потрібно буде під час кожного звернення до реєстраторів оплачувати свої послуги.

Виключний перелік підстав для відмови у реєстрації визначений Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Міністр юстиції попередила про персональну відповідальність державних реєстраторів щодо їх обов’язку зазначати вичерпний перелік підстав відмови у державній реєстрації.

http://www.minjust.gov.ua/news/43926

ДЕЖАВНА РЕЄСТРАЦІЙНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЛИСТ

Начальнику реєстраційної служби

Головного управління юстиції Міністерства юстиції України

в Автономній Республіці Крим, начальникам реєстраційних служб

головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі

Щодо надання роз’яснення з питань видачі сертифіката на право

на земельну частку (пай)

Державна реєстраційна служба у зв’язку з численними зверненнями стосовно питань, пов’язаних з видачею сертифіката на право на земельну частку (пай) та реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) просить довести до відома органів державної реєстрації прав наступну інформацію.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Водночас земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об’єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (частини перші статей 79 та 791 Земельного кодексу України відповідно).

На відміну від земельної ділянки, земельна частка (пай) є умовною часткою земель, які належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, розмір якої визначений в умовних кадастрових гектарах. Місцезнаходження та межі такої земельної частки (паю) не визначені.

Отже, земельна частка (пай) не є земельною ділянкою та не відноситься до об’єктів нерухомого майна, речові права щодо яких підлягають державній реєстрації у порядку, визначеному нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власниками земельних ділянок (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Також пунктом 5 Указу Президента України від 08.08.1995 № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» передбачено, що видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією.

Відповідно до абзацу першого розділу ІХ «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі» громадяни — власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону.

Пунктом 2 Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2000 № 119, встановлено, що реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної частки (паю).

Перший заступник Голови І. І. Завальна

 

ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЙНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ЛИСТ

 

від 14.01.2013 р.                                      № 07-06-15-13

 

Начальнику реєстраційної служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, начальникам реєстраційних служб головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі

Щодо державної реєстрації прав на підставі документів, за якими перехід права власності на нерухоме майно розпочався.

Державна реєстраційна служба у зв’язку з численними зверненнями стосовно проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — державна реєстрація прав) на підставі документів, за якими перехід права власності на нерухоме майно розпочався, проте відповідно до законодавства, яке діяло до 01 січня 2013 року, не завершена процедура його оформлення чи реєстрації, просить довести до відома органів державної реєстрації прав та нотаріусів наступну інформацію.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої Законом, за умов якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов’язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

Підставою для проведення державної реєстрації прав є документи, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, подані органу державної реєстрації прав, нотаріусу як спеціальному суб’єкту, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, разом із заявою (стаття 19 Закону).

В період встановлення нової системи державної реєстрації прав відповідно до Закону така реєстрація буде проводитись на підставі документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, видані чи оформлені до 01 січня 2013 року.

Проте можуть мати місце випадки, коли після видачі чи оформлення документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, державну реєстрацію прав (оформлення документів чи проставляння «відміток») на підставі них не було проведено згідно з вимогами законодавства, що діяло на момент їх виникнення, а на сьогодні вже відсутні як нормативне врегулювання таких процедур, так і повноваження у відповідних суб’єктів.

За таких обставин, коли перехід права власності на нерухоме майно відбувся, проте за результатом такого переходу державну реєстрацію прав (оформлення документів чи проставляння «відміток») не проведено, державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором на підставі документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно.

Прикладами описаної вище ситуації можуть слугувати наступні випадки.

1. Відповідно до Цивільного кодексу України (далі — ЦК) (у редакції до 01 січня 2013 року) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (частини третя та четверта статті 334 ЦК).

У свою чергу, статтею 182 ЦК передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Так, відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» (далі — Прикінцеві положення Закону) до 01 січня 2013 року державна реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, проводилась реєстраторами бюро технічної інвентаризації, створеними до набрання чинності цим Законом та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

За таких умов договір купівлі-продажу нерухомого майна, нотаріально посвідчений та державну реєстрацію якого проведено до 01 січня 2013 року, за відсутності державної реєстрації права власності на таке нерухоме майно у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, є підставою для проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі — Державний реєстр прав).

2. Згідно з частиною першою статті 1297 ЦК спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Статтею 1299 ЦК встановлено, що якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

Так, як зазначалося вище відповідно до пункту 3 розділу II Прикінцевих положень Закону до 01 січня 2013 року державна реєстрація права власності на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, проводилась реєстраторами бюро технічної інвентаризації, створеними до набрання чинності цим Законом та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

За таких умов свідоцтво про право на спадщину, видане до 01 січня 2013 року, за відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини, у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, є підставою для проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав.

3. Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України (далі — Кодекс) (у редакції

до 01 січня 2013 року) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується:

а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;

б) свідоцтвом про право на спадщину.

При набутті права власності на земельну ділянку на підставі цивільно-правової угоди щодо відчуження земельної ділянки чи свідоцтва про право на спадщину державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки.

На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про перехід права власності на земельну ділянку із зазначенням документа, на підставі якого відбувся такий перехід.

Відповідно до пункту 14 Порядку ведення Поземельної книги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 (втратив чинність з 01 січня 2013 року), у разі здійснення нотаріусом у встановленому законом порядку відмітки про перехід права власності на земельну ділянку на підставі цивільно-правового договору або свідоцтва про право на спадщину вносяться відомості до розділу 3 Поземельної книги «Земельна ділянка. Права власності, постійного користування». Дата внесення відомостей є датою державної реєстрації переходу права власності на земельну ділянку.

Відповідно до пункту 3 розділу II Прикінцевих положень Закону до 01 січня 2013 року державна реєстрація права власності, права користування (сервітут) земельними ділянками, права постійного користування земельними ділянками, договорів оренди земельних ділянок; права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); права забудови земельної ділянки (суперфіцій) проводилась територіальними органами земельних ресурсів.

За таких умов державний акт про право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності на земельну ділянку, зробленою нотаріусом, та цивільно-правовий договір або свідоцтво про право на спадщину, на підставі яких відбувся такий перехід до 01 січня 2013 року, є підставою для проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав.

4. Згідно зі статтею 128 Кодексу у разі продажу земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Документ про оплату або про сплату першого платежу (у разі продажу земельної ділянки з розстроченням платежу) є підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та її державної реєстрації.

Відповідно до статті 125 Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

При цьому Законом України від 05 березня 2009 року № 1066 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок» передбачено, що до створення єдиної системи органів реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень право власності або право користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації земельної ділянки.

Відповідно до пункту 136 Порядку ведення Поземельної книги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 (втратив чинність з 01 січня 2013 року), під час державної реєстрації земельної ділянки здійснюється державна реєстрація державного акта або договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності у Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі.

Враховуючи наведене та норми пункту 3 розділу II Прикінцевих положень Закону, договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений відповідно до статті 128 Кодексу, є підставою для проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав.

5. Відповідно до частини п’ятої статті 126 Кодексу (у редакції до 01 січня 2013 року) право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону, або договором оренди землі та договором відчуження права оренди землі, зареєстрованими відповідно до закону.

Під час набуття права оренди на земельну ділянку на підставі договору відчуження права оренди землі первинний договір оренди землі, право оренди на яку відчужується, додається до договору відчуження права оренди землі в кожному такому разі відчуження.

На договорі оренди земельної ділянки орган державної реєстрації речових прав на нерухоме майно робить відмітку про перехід права оренди земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбувся такий перехід.

Відповідно до статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Також нормами статті 20 вказаного Закону (у редакції до 01 січня 2013 року) визначено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Відповідно до пункту 136 Порядку ведення Поземельної книги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 (втратив чинність з 01 січня 2013 року), під час державної реєстрації земельної ділянки здійснюється державна реєстрація державного акта або договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності у Книзі записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі.

Враховуючи пункт 3 розділу II Прикінцевих положень Закону, договір оренди земельної ділянки, укладений відповідно до статті 14 Закону України «Про оренду землі», є підставою для проведення державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав.

Перший заступник Голови І. І. Завальна